Езра Пастор — український митець, художник та дизайнер одягу караїмського походження, який нині живе з родиною в Ужгороді. Він вважає Крим своїм справжнім домом і активно популяризує українську та караїмську культуру. Зокрема, Езра випустив колекцію футболок, присвячених відомим українським митцям. Це Івасюк, Симоненко, Курбас, Малевич та Гонгадзе. Сьогодні одне з його завдань — розповідати більше про караїмський народ, його культуру та мову.
В інтерв’ю для Суспільного Езра Пастор розповів про свої спогади з Криму. Також він поділився, що для нього означає бути караїмом у сучасному світі. А ще про важливість збереження та популяризації української та караїмської культури у час війни.
Переїзд до Ужгорода та перші враження
Езра Пастор розповів, що технічно він родом із Херсона. Проте провів там лише перші п’ять днів життя. У паспорті вказано «Херсон». Але де-факто його рідне місто — Кременчук.
До Ужгорода родина переїхала, оскільки батьки Езри — розумні люди. Ще у 2014 році, коли почалася війна, вони зрозуміли. Росіяни не зупиняться на Криму й Донбасі. Тому вирішили їхати якнайдалі від них. Ідеальним варіантом у 2019 році для них став Ужгород. Згодом виявилося, що це «буквально Крим без моря». Це друга найкраща річ, яка могла трапитися. У сенсі місця для життя.
«Ужгород — це маленьке місто. Спочатку воно здалось мені не дуже привітним. Нас зустрів не найприємніший район. Той, що видно, коли приїжджаєш потягом. Вокзал тоді не вражав. Навколо були кіоски, маршрутки. Усе це більше нагадувало Кременчук, тільки менший. Але з українською мовою».
Зміна ставлення до міста та особливості Ужгорода
Ставлення Езри до міста змінилося абсолютно. «Ужгород — це чарівне місто. Я його справді люблю. Мені завжди хотілося жити ближче до природи. Мати гарний краєвид. Тому тут ми знайшли будинок прямо на вершині пагорба. Якщо глянути у вікно з одного боку — там ліс. Відчуття, ніби живеш посеред лісу. А з іншого боку — видно весь Ужгород. Це неймовірно. Ужгород взагалі дуже особливий. Тут так цікаво переплелися культури. Місто зберегло свою візуальну історію. Його неможливо переплутати з жодним іншим містом».
Найближче для нього в Ужгороді — це гори. Езра з мамою вважають, що для таких людей, як вони, гори — це «як павербанк». Їм потрібно бути поруч із ними. Інакше не заряджаються. Без гір — енергії менше, усе складніше.
У Кременчуці це було складно. Степ, сіре повітря. Там він відчував тиск. Ніби місту самому соромно за свій розмір. А Ужгород «він ніби каже: “Так, я невеликий, але це мій розмір, і я в ньому почуваюся комфортно”».
Усвідомлення караїмської ідентичності
Езра Пастор дізнався про своє походження у 14 років. Проте по-справжньому відчув себе караїмом лише через чотири роки. Усвідомити свою ідентичність у такому віці — це суперсила. Переосмислювати він почав десь у 2018–2019 роках, коли йому було 18.
Насамперед Езрі потрібно було повністю осягнути свою українську ідентичність. На жаль, Росія у різних своїх формах зробила все можливе. Аби ми про це знали якомога менше. Йому допомогли, а згодом він сам почав досліджувати українську історію. Українських шістдесятників. Розстріляне відродження. Події 2000-х років. Боротьбу за свободу слова.
Потім він поїхав на навчання за кордон. І переконаний: любити свою Батьківщину по-справжньому починаєш тоді, коли її покидаєш. Коли дивишся на неї збоку. І розумієш, наскільки вона хороша. Наскільки вона твоя. І що єдине місце, де ти потрібен просто на базовому рівні, — це твій дім. З того моменту він почав по-справжньому любити те, що він українець. А потім і те, що він ще й караїм.
Спершу треба було ментально відновити цю ідентичність. Почати її віднаходити. Копатися у всіх можливих джерелах інформації. Бо, на жаль, немає чогось енциклопедійного про караїмів. Є просто розкидані шматочки, уривки, інтернет. Розповіді караїмських бабусь і дідусів. А ще у караїмів є така риса — вони люблять прибрехати. Просто тому, що люблять красномовити. Тому довелося витратити багато часу й зусиль. Щоби хоч якось зібрати картину сучасного караїмства. Обміркувати її. Прокрутити з різних боків. Як воно взагалі зараз може виглядати. Бо насправді про це сьогодні не сказано жодного слова.
Караїми та кримські татари: етногенез та ідентичність
Занурюючись у кримський контекст, Езра дедалі більше усвідомлює, наскільки там все складно. Для масових комунікацій потрібно спрощувати. Особливо, коли йдеться про малознайомі речі. Наприклад, кримських татар уявляють як тюркський народ. Вони живуть у Криму. Мають чебуреки, янтики. Добре, якщо люди хоча б знають, що таке янтик. Проте насправді там усе набагато глибше.
Кримські татари — це, умовно кажучи, три різні народи. Вони зібралися політично навколо однієї релігії. Їхній етногенез — це приблизно 50 народів. Вони колись проживали на півострові. А є ще й караїми. Про них узагалі незрозуміло, що думати. Невідомо, хто вони такі. Десь на поверхні можна знайти, що це «кримські євреї». Але це неправда.
Якщо заглибитися в етногенез саме кримських караїмів — це окрема історія. Бо є й релігійна спільнота караїмів, яка розкидана по світу. Найбільший осередок релігійних караїмів — у Єгипті. І ці люди ніяк не пов’язані з Кримом та кримськими караїмами. Також багато релігійних караїмів є в Ізраїлі, і там складніше.
Коли корінне населення Криму почало ісламізуватися, кримські татари об’єдналися в один народ. Вони сформували три основні групи: ногаї (степові), тати (гірські), ялибойлю (прибережні). Це абсолютно різні люди. Наприклад, ялибойлю — це високі, світловолосі люди. З горбинкою на носі. Уявіть суміш турка, грека і римлянина. А ногаї — це кримські татари. Вони сформувалися у степах Криму. Спадкоємці кочових народів Середньої Азії. Тати — взагалі загадка. Езра зустрічав їх дуже мало. Він розуміє, що вони мають коріння на Кавказі.
До ісламізації ці народи сповідували тенгріанство. Це умовно монгольсько-азійський вид язичництва. Люди дубам поклонялися. Сліди тенгріанства досі залишилися. Це в ісламській поведінці кримських татар. А ось караїми — це люди. Вони сповідували щось зовсім інше. Езра, наприклад, не сповідує караїмізм. Він не релігійний караїм. Він — етнічний караїм. У релігійних караїмів до цього є претензії. Але він і не претендує на те, щоби говорити публічно про суть караїмізму. Бо не хоче образити почуття віруючих. До того ж багато з них асимілювалися в Ізраїлі. Це наблизило їх до іудаїзму.
Історичні факти та сучасне становище
«Ми не сповідували іслам. Тому не стали частиною народу кримських татар. Ми залишилися караїмами. Тоді сповідували караїмізм. Як народ ми зібралися десь у алтайському пратюркському лоні. Є теорія, що саме там зародилися всі тюркські народи. І десь по дорозі до Криму ми взяли з собою караїмізм. Є версій багато. Але точних даних немає. Багатьох наших лідерів протягом історії просто “затирали”».
Через те, що караїми були «не свої», їм забороняли ночувати в Бахчисараї. Тому вони оселилися в Джуфт-Кале. Зараз це місце називають Чуфут-Кале. Тобто «єврейська фортеця». Але це назва вже після першої хвилі російського імперіалізму. Насправді «Джуфт-Кале» з караїмської означає «подвійна фортеця». Це печерне місто. Там досі росіяни водять екскурсії, кажучи: «Отут жили кримські євреї». Завдяки цьому з’явилося ось це Джуфт-Кале. «Нам не можна було ночувати в Бахчисараї. Влада Кримського ханства переживала, що ми етнічно змішаємося з кримськими татарами. Тоді не буде цього розділення».
«А тоді нам дозволили повернутися до Бахчисараю. Бо ми класні. Ми розбиралися в економіці. Займалися господарством. Добре воювали. Завжди були серед інтелігенції. І навіть сьогодні це помітно серед кровних караїмів. Але при цьому нас досі не впускають у “тусовку”. Бо ми — караїми. Не кримські татари».
Спогади про прадіда та родинні зв’язки
Езра Пастор пам’ятає свого прадіда як мовчазну людину. Він дуже мало говорив. Був травмованим, і це було помітно. Його звали Лука Очан. Народився у 1910 році. Коли він був маленьким хлопчиком, у дім його родини в Криму прийшли революціонери. Вони розстріляли всю родину на його очах. Його помилували, бо був маленьким — близько восьми чи десяти років. Ще не вбили його старшого брата. Згодом прадіда посадили на перший-ліпший потяг. Цей потяг привіз його до Горлівки на Донеччині. Там він виріс. Знайшов собі дружину. Старшого брата відправили на північ Росії у трудовий табір.
У Горлівці прадід Езри виріс. Єдине, що він про себе знав — це ім’я та прізвище: Лука Очан. Він не знав, хто його виростив. Просто якісь люди. Вони доростили його до 14 років. А тоді сказали: «Все, ти вже спроможний щось робити, можеш йти». І він пішов працювати в шахту. Працював теслею. На всю Дмитрівку і сусіднє село зробив усі меблі. Таким прадід і помер — тихим, розумним і спокійним.
Значення караїмської ідентичності сьогодні
Для Езри Пастора бути караїмом зараз — це велика, невдячна відповідальність. Йому боляче, що караїми про себе не говорять. Що їх стає все менше. І що караїми лише жаліються, але нічого з цим не роблять. Йому шкода, що караїмська громада вміє лише просити щось у держави. Але навіть базового — того, що потрібно зробити, щоб хоча б щось отримати від держави, вони не роблять.
Проблема караїмської громади зараз у тому, що це люди 40–45 років. Вони повністю закрили це ком’юніті. І зробили його абсолютно резистентним до нових людей. Тих, які справді горять. Які намагаються зробити щось краще для караїмського народу. У цій спільноті вже все змішалося. Там дотримуються етнорелігійного підходу до визначення караїмства. Але відкрито, вони вважають, що караїмом можна бути або за кров’ю й обов’язково сповідуючи караїмізм. Або, якщо не за кров’ю, то ти хоча б повинен прийняти караїмізм.
Тому для Езри бути караїмом — це те, з чим він народився. Те, з чим він помре. І те, що йому потрібно нести. Іноді буває важко, проте він продовжуватиме це нести.
Спогади про Крим до 2014 року
Востаннє Езра був у Криму влітку 2013 року. Йому пощастило потрапити на останню літню зміну в «Артеку» до окупації. Він вірить в «Артек» не за те, чим він був, а за те, чим він може стати в наших руках. Він хотів би після повернення Криму взятися за «Артек». Створити те, чим він мав би бути з самого початку — просто спокійне місце, де діти можуть бути дітьми.
До того родина довго не їздила до Криму через складнощі з грошима після кризи 2008 року. Але до цього щоліта приїздили в Крим. Проводили там час. Було якесь неописане відчуття дому. Там просто краще. Вони знімали будиночок у Криму. Просто жили там. Проводили час. Купалися. І відчували Крим.
Коли Езра востаннє був там, то ще не знав про своє караїмське коріння. Але вже відчував, що це для нього особливе місце. Не те, що не хочеться його покидати. А коли ти його залишаєш, є відчуття, що це неправильно. А коли там залишаєшся — все правильно, все на місці.
Він часто розповідає про спогад: він вийшов зі свого корпусу на ганочок. Це був ранок, близько 7:30. Перед ним пригірок, де зібрана вся флора Криму: лаврове листя, інжир, кипариси, туї, банан. За спиною море — хвилин п’ять пройтися вниз. Пролітає прохолодний вітерець. Він збирає всі ці запахи з пригірка, проходить крізь нього. І аж мурахи по всьому тілу. Він відчуває всі ці аромати, шумить море, від нього йде бриз. І він думає: «Ось так відчувається життя на 100%, коли ти вдома».
Улюблені місця в Криму
Езра не встиг потрапити до Кезлева. Це сучасна Євпаторія. Вона, умовно кажучи, караїмська столиця Криму. Колись там було найбільше караїмів. Там була головна кенаса Криму. «Боже, яка вона красива! Вона вся біла, а збоку в неї виноградний садочок. Це місце, в якому ти перебуваєш. І в тебе в голові не залишається жодних інших думок. Окрім однієї: як тут добре».
Є ще одне місце, з яким у нього пов’язана душа. Він сам не до кінця розуміє, чому. Він хоче жити в Ак’ярі. Це те, що зараз називається Севастополем. Це дуже особливе місто. У нього є ідеї, як би воно могло виглядати, якщо його перебудувати вже у вільній Україні. Йому здається, що це був би найкращий його вигляд.
«Я, насправді, така людина, якій не хочеться суєти навести. Я просто хочу миру й спокою. Але проблема в тому, що цей мир і спокій у мене забрали росіяни. Я дуже хочу жити зі своєю родиною у вільному Ак’ярі. Я хочу жити серед гір. Хочу не мати проблем із доступом до моря. Хочу мати можливість просто прокинутись у суботу чи неділю. Пройтись 5–10 хвилин до берега. Сісти, занурити ноги у воду. Якось “підключитися” до Криму. Поспілкуватися з ним душею і все. Справді, я небагато прошу — просто бути на своєму місці. Бути спокійним і щасливим. І ще я дуже люблю Алушту. Алушта — класна».
Схожість між Кримом та Закарпаттям
«Так, є, але залежить від народу». Наприклад, кримські татари відомі тим, що завжди запізнюються. Це вже як культурна особливість. А от караїми — навпаки. Караїми приходять раніше. Завжди.
На Закарпатті теж є своя специфіка. У Езри побут крутиться навколо дому. Це означає, що постійно потрібно вирішувати якісь питання. З технікою, водою, опаленням. «На Закарпатті “приїду після обіду” може означати будь-що. У Львові це ще якось працює: сказав, що о 12:00 — чекай десь о 15:00 або наступного дня. А тут — сказали, що завтра після обіду, а насправді це “ніколи”. Але мені подобається ця розміреність життя. І я помітив, що вона властива всім гірським або пригірським регіонам. Люди, які живуть біля гір, заземлені. Вони мають свій ритм, свою філософію: “Та все нормально”. І коли ти ловиш цей ритм, то відчуваєш, що вже в ньому, вже звик».
Що українці знають про Крим?
«Та багато не знають». Езрі не подобається популярність думки. Це серед українців та українок. Про створення Кримської області після деокупації. «Я розумію, чому вона зʼявилася. Люди бояться, що статус автономії Криму. Він може поставити під загрозу суверенітет України. І збільшить ризик повторного вторгнення Росії».
Проте проблема в тому, що є приклад Донецької та Луганської областей. Їм статус «області» не завадив бути захопленими. Їм не потрібен був автономний чи квазіавтономний режим. Щоб відділитися. Росія просто цього захотіла, а світ сказав: «Окей».
Езра думає, що замало українців розуміють різницю. Це між тією автономією, яка досі юридично зберігається в Криму. І тією, за яку виступають корінні народи півострова. Це дві зовсім різні речі. Та автономія, яка є зараз — це спадок Росії. Це модель, яку Україні навʼязали. Це автономія, проти якої виступав Чорновіл. По суті, це російська автономія. У складі української держави. А Езра говорить про національно-територіальну автономію.
Це зовсім інша логіка. Приклад — Фарерські острови у складі Данії. Або Каталонія в Іспанії. «Так, у Каталонії є проросійські настрої. Але це проблема не автономії, а впливу Росії. Загалом, національно-територіальна автономія — це про повагу до корінних народів. Про їхнє право на представництво, мову, культуру».
Якщо спростити, це було би, наприклад, офіційне функціонування двох мов на території Криму. Це української і кримськотатарської. І тут Езра розуміє, що дехто може сказати: «Стоп, дві мови, нам це не подобається». Але це не російська мова. «Ми так само ненавидимо Росію, як і решта українців. Тут усе нормально».
Захист корінних народів та роль освіти
Є ще одна крута річ у драфті цієї нової автономії. Там є пункт. В усіх державних установах Криму. Щонайменше третина співробітників має бути представниками корінних народів. І це дуже імпонує Езрі. Це про недопущення дискримінації. Це на своїй же землі. Це захист тих, кого найбільше утискали.
«Мені це важливо не тільки тому, що я сам, умовно, можу юридично довести. Свою приналежність до корінного народу. Це, звісно, плюс. Але я виступаю за всіх. І хочеться, щоб українське суспільство більше замислювалося: “А мій погляд на Крим точно не нагадує імперський?” Бо іноді мені здається, що українці часом дивляться на Крим так, як Росія дивиться на Україну. У коментарях під постами, особливо у Facebook, часто можна побачити страшний, такий щільний, імперіалістичний настрій. Так, це українська земля. У контексті того, що Крим — частина України. Але, будь ласка, ми теж українці. Це треба памʼятати».
Езра впевнений, що ключ до всього — в освіті. Наприклад, коли він вчився у школі. На уроці про історію депортації кримськотатарського народу. Було присвячено один абзац в підручнику. Його дівчина на три роки молодша від нього. І в них уже був окремий параграф. «І я такий: “Ого, це прогрес”. Але абзацу чи навіть параграфа мало. Щоб пояснити, який жах тоді стався. І нам ніколи не говорили цифри. Я працював над проєктом, присвяченим депортації. За інформацією Меджлісу кримськотатарського народу, тоді було депортовано 423 100 кримських татар. З них — понад 100 тисяч загинули дорогою. Або протягом року після виселення. Це — чверть народу. Їм забороняли повертатися».
Караїмів теж депортували, але «бархатно». Їм казали: «Виїжджайте». Давали нормальні вагони. Найбільший дискомфорт — те, що треба було їхати, умовно, стоячи. Але їх не вивозили так далеко. Караїмів вивозили переважно на середню смугу Росії. До Татарстану. Іноді до Башкортостану. Це не так далеко, як в Узбекистан чи Таджикистан. Куди вивозили кримських татар. І їм дозволяли повертатися.
Караїмська культура та мова
«Мені дуже подобається те, що серед караїмів завжди була якась особлива, скажімо так, елітарність. Однак у хорошому сенсі. Не хочу, щоб це звучало пафосно чи зверхньо. Але ми справді мали певний статус. Наприклад, за часів Кримського ханства. А потім уже й в Османській імперії. В Криму був соціальний прошарок під назвою “тарханлар”. Це буквально означає “вільні”. Його основу складали саме караїми. Або люди з караїмським корінням. Це була військова еліта. Вона воювала надзвичайно вправно. Займала високі чини. Але водночас — це були неймовірно освічені й заможні люди. Вони трималися купи. Знали собі ціну. І ця риса — тяга до культури, до знань, десь дуже глибоко в нашій крові».
Езра Пастор особисто жодного разу не зустрічав носія караїмської мови. Проте вона дуже схожа на ногайський діалект кримськотатарської. Це логічно. Бо караїми буквально жили з кримськими татарами пліч-о-пліч. Вели спільний побут. Говорили поряд. Вони не могли не асимілювати свої мови. Якщо караїм говоритиме кримською караїмською, а ногай — ногайською, вони прекрасно одне одного зрозуміють.
За останніми офіційними даними перепису 2001 року. В Україні було близько 1200 караїмів. Це включно з Кримом. За оптимістичними оцінками, зараз їх близько 800. Проте справжню цифру назвати важко.
Роль мистецтва у збереженні культури
Насправді, для збереження караїмів як корінного народу Криму іноді достатньо вже того. Що ми просто згадуємо, що такий народ існує. Що ми є. Що про нас говорять. Це вже важливо.
Мистецтво — це дуже сильний інструмент. Це один із найкращих медіумів. Для того, щоб говорити з людьми. Якщо ти хочеш розповісти про будь-який народ. Мистецтво може чи не найкращим способом зробити це цікаво. Щиро й зрозуміло.
Які ще корінні народи України, на вашу думку, потребують більшої уваги та популяризації їхньої культури?
