За вікнами колишнього величного готелю “Інтурист-Закарпаття”, що в Ужгороді, розкинувся контрастний міський пейзаж: з одного боку – типові багатоповерхівки спального району, а з іншого – величний Кафедральний Хресто-Воздвиженський православний собор, підпорядкований Московському патріархату. Сама будівля готелю, монументальний зразок радянської архітектури минулого століття, немовби застигла у часі.
Проте саме в цьому місці, де колись вирувало життя радянських туристів, знайшов свій несподіваний прихисток унікальний осередок сучасного мистецтва. Художня резиденція з іронічною назвою “Вибачте, номерів немає” розташувалася у кількох давно недіючих готельних номерах. Засновник цієї творчої ініціативи, художник Петро Ряска, аби підтримувати її існування, нерідко розраховувався з адміністрацією готелю власними картинами. В умовах повномасштабної війни, коли Ужгород став прихистком для митців з різних куточків України, ця резиденція набула особливого значення, ставши не лише місцем для праці, але й символом незламності духу.
Спеціально для видання УП.Культура Людмила Федоришина занурилася в історію цього унікального ужгородського феномену.
Історія резиденції розпочалася у 2016 році з однієї-єдиної кімнати. Петро Ряска, художник, ідейний натхненник та куратор Художньої резиденції “Вибачте, номерів немає”, керувався простою, але водночас глибокою ідеєю: створити простір, де митці могли б тимчасово проживати та плідно працювати, а згодом представляти результати своєї творчості широкій аудиторії.
“Мені давно хотілося якось по-новому осмислити цей готель, – ділиться Петро під час нашої зустрічі. – Мене надзвичайно вразила виразна архітектура самої будівлі. Я прагнув перетворити це місце на своєрідний об’єкт мистецтва.”
Наша розмова відбулася в готелі “Інтурист-Закарпаття”, на 11-му поверсі, у колишньому номері 1114, який сьогодні слугує затишною дабл-рум студією. Ліфт, на жаль, працював не завжди, і цього разу він виявився несправним. Між 9-м та 10-м поверхами я випадково зустріла художника Володимира Кузнецова, який наразі мешкає та працює в резиденції. Лише тиждень тому він презентував в Ужгороді прем’єру документальної аудіоп’єси “Гречка з м’ясом” у рамках проєкту “Антологія української кухні 2022–2024”. У згаданій кімнаті на мене вже чекав Петро Ряска.
Атмосфера в готелі справді особлива – здається, ніби час тут уповільнив свій плин. “Цей номер зараз є студією для двох учасників резиденції, але ми також використовуємо його як своєрідний соціальний простір, місце для спілкування та навіть міні-експозицій”, – розпочинає розмову художник.
Заглиблюючись в історію готелю, Петро натрапив на лаконічний опис 80-х років – періоду розквіту “Інтурист-Закарпаття”. У ті часи на рецепції готелю нерідко можна було почути фразу: “Вибачте, номерів немає”.
“Ця фраза мені одразу запала в душу, – пояснює він. – І я вирішив надати їй абсолютно нового змісту. Так, з частини звичайного побутового діалогу вона трансформувалася у самостійній твір мистецтва. Певний час я вагався, чи створювати навколо цієї фрази окремий мистецький проєкт, чи надати можливість іншим митцям творити, відштовхуючись від неї, у стінах цього готелю.”
Згодом усе склалося ніби само собою. “Півроку я чекав на кімнату з вікнами на південь. Для мене це було принципово важливо – аспект природного світла та сонячного проміння”, – згадує Петро.
До трагічного 24 лютого 2022 року резиденція функціонувала досить скромно – одна кімната слугувала одночасно і житлом, і своєрідним складом для мистецьких матеріалів. Це не завжди було зручно, але кімната була обжита та забезпечена всім необхідним для творчості.
“Ми орендуємо в готелю недіючі номери за символічну плату, – розповідає Петро. – Зазвичай, до 2022 року, ми розраховувалися картинами.” Він додає, що наразі існує певний борг за 2021 рік, який він планує погасити, створивши серію робіт на готельну тематику.
Петро гостинно заварює ароматний чай і пропонує лимон. Ми зручно розташовуємося для розмови у студії, де лише кілька днів тому завершилася виставка художника, а нині військовослужбовця, Павла Ковача. Поруч стоять частково зібрані експонати, лежать картки з назвами робіт, а на стіні ще можна розгледіти фрагменти одного з його творів. “Павло Ковач зараз боронить нашу країну, – пояснює Петро Ряска. – Він працює з тілами загиблих воїнів. Фраза, що залишилася на стіні, – це одне з його болючих запитань: як повідомити рідним про загибель військового?”
З початком повномасштабного російського вторгнення до Ужгорода вимушено переїхало багато українців, серед яких була значна кількість митців. Раптом фраза “Вибачте, номерів немає” знову стала актуальною для готелю “Інтурист-Закарпаття”, але цього разу вона набула зовсім іншого, трагічного змісту – вільних кімнат справді не було.
“Історія фрази з побутового діалогу ніби повторилася, тільки у 80-х це був символ відносного “достатку”, а зараз ця ж система породила нестерпний біль і страждання”, – з гіркотою зазначає Петро. Багато митців, серед яких були й його знайомі, зверталися до нього за допомогою та прихистком.
“Це стало справжнім випробуванням – як діяти в такій ситуації”, – згадує він. “На той час ціни на оренду квартир в Ужгороді сягали астрономічних сум, а кімната в готелі коштувала значно дешевше. Виникла нагальна потреба розширити резиденцію та надати митцям можливість продовжувати свою творчу діяльність.”
Завдяки підтримці Київської бієнале, Людвіг-музею, Нью-Йоркської спілки та інших міжнародних організацій вдалося отримати необхідний грант і значно збільшити номерний фонд резиденції. Таким чином, резиденція розширилася до семи номерів, надаючи можливість одночасно приймати до чотирьох учасників та забезпечувати їх окремими студіями для роботи.
Петро проводить для мене своєрідну екскурсію резиденцією, яка сьогодні займає кімнати вже на трьох різних поверхах готелю. Він показує типовий номер для учасників, розповідаючи про особливості його облаштування:
“Основною умовою під час ремонтних робіт було максимально зберегти автентичну стилістику готелю. Тому і меблі, і елементи декору – все тут нагадує радянську епоху. У колишній ліфтовій шахті ми плануємо облаштувати невелику бібліотеку, яку між собою жартома називаємо “кгб-кімнатою”. Під час однієї з виставок ми звернули увагу на надзвичайну кількість електричних розеток у цьому приміщенні. Можливо, колись тут дійсно велося прослуховування. Зазвичай ми експонуємо тут щось неординарне, іноді навіть моторошне. Ця атмосфера просто ідеально підходить для таких проєктів.”
Варто зазначити, що частина Київської бієнале 2023 року проходила, зокрема, і в Ужгороді, а також в Івано-Франківську, Любліні, Києві та Відні. Петро згадує:
“Основною метою цього мистецького форуму був захист архітектурної культурної спадщини. В Ужгороді локацією для Бієнале стала саме наша резиденція. Готель “Інтурист-Закарпаття” є чудовим зразком архітектури бруталізму та цілком заслуговує на статус архітектурної культурної спадщини України та світу. Різноманітні заходи та виставки відбувалися на різних локаціях готелю.”
Кураторами ужгородської частини Бієнале виступили Даша Шевцова та Петро Ряска. Назва “Де ми тепер, після всіх цих нескінченно повторюваних слів?” для ужгородської локації була запозичена з проєкту “Недорозказування вищого порядку” польської художниці Патриції Пліх. Цей проєкт вона створила ще у 2017 році під час перебування на резиденції в коридорі 4-го поверху готелю. Адміністрація готелю люб’язно дозволила залишити цю інсталяцію для постійної експозиції.
За три роки повномасштабної війни мистецьку резиденцію відвідали майже вісімдесят художників з різних куточків України та світу. Кожен митець створював тут свій унікальний концептуальний проєкт, натхненний атмосферою місця та подіями в країні.
З середини 2022 року резиденція отримала можливість забезпечувати своїх учасників не лише безкоштовним проживанням, а й харчуванням, оплатою проїзду та необхідними матеріалами для творчості.
“У той час я зі страху подавав заявки на всі можливі гранти, і на диво, майже всі мої запити були успішними. Таким чином мені вдалося знайти необхідне фінансування”, – відверто зізнається Петро. Основною умовою для участі в резиденції стала підтримка митців зі східних та центральних регіонів України, які найбільше постраждали від російської агресії.
“У нашій резиденції певний час перебував Анатоль Степаненко з Ірпеня – справжній класик кінематографа та мистецтва перформансу. Йому вже 75 років. Його будинок постраждав від обстрілів, вікна були вибиті, і зимувати вдома було неможливо. Він провів усю зиму в нас на резиденції”, – з теплотою розповідає Петро.
Після початку повномасштабного вторгнення на Закарпатті деякий час жила і Жанна Кадирова, цьогорічна лауреатка Шевченківської премії. У селі Березово, що на Хустщині, Кадирова створила свої вже відомі кам’яні паляниці. Під час розмови я поцікавилася у Петра, чи знайомий він із Жанною та чи перетиналися їхні творчі шляхи на Закарпатті.
“Так, ми друзі, звичайно, постійно спілкуємося. Вона також гостювала у нас на резиденції за моїм запрошенням. Але зараз Жанна постійно в роз’їздах, активно допомагаючи Збройним Силам України. У нас у резиденції побувало багато відомих художників, зокрема представники Групи Р.Е.П. (Революційний Експериментальний Простір), до якої входить Жанна, такі як Нікіта Кадан та Володимир Кузнецов, який зараз є нашим резидентом.”
Ужгород має давні мистецькі традиції. У цьому контексті Петро Ряска згадує свою подорож до Італії, де він двічі відвідував місцеві резиденції. За його словами, там також не поспішають із реформуванням мистецьких інституцій через потужну спадщину традиційного мистецтва.
“В Ужгороді, як на мене, існує чимало традиційних художніх інституцій та музеїв зі значною спадщиною. Це дає чудову можливість для її вивчення. Музей Бокшая володіє потужною колекцією, а Музей народної архітектури та побуту, наприклад, має унікальну збірку закарпатських наївних художників, таких як Йосип Бабинець та Осип Мускур – гіперкрутих наївістів, рівень яких можна порівняти з Піросмані, Никифором Дровняком та навіть Чонтварі.”
Сьогодні Закарпаття залишається одним із найбезпечніших регіонів України. Тут немає комендантської години, а сигнали повітряної тривоги лунають відносно рідко. Я попросила Петра, відомого майстра перформансів, поділитися своїми думками щодо того, чи міг би Ужгород у цих умовах стати новим центром сучасного мистецтва.
“Центром Ужгород, напевно, був протягом кількох перших місяців після повномасштабного вторгнення. Тоді в нашій резиденції відбувалися потужні об’єднуючі мистецькі заходи за участі талановитих митців. Але цей процес не був тривалим. Тоді більше ніде нічого подібного не відбувалося, а потім усі роз’їхалися.
Прогнозувати Ужгороду таке амбітне майбутнє, як на мене, занадто сміливо. Закарпаття має багату малярську традицію, особливо післявоєнний період закарпатської школи. У нас можуть відбуватися цікаві виставки та проєкти, враховуючи мультикультурність регіону та близькість до європейських кордонів. Попри це, Ужгород навряд чи колись зможе конкурувати з великими мистецькими центрами, такими як Київ, Львів чи Одеса, але має всі передумови, щоб стати особливим, “більш містичним” мистецьким осередком.”
За відсутності офіційного центру сучасного мистецтва цю важливу роль в Ужгороді фактично виконують галерея “Коридор” та Художня резиденція “Вибачте, номерів немає”.
“Так, це невеликий простір, але він існує та постійно функціонує. Галерея “Коридор” працює з 2002 року і сьогодні є серйозною бібліотекою сучасного мистецтва, – ділиться своїми думками художник. – Це вже новітня історія, нові традиції.”
Від загальних роздумів про мистецьке життя Ужгорода важко було оминути питання творчості самого Петра Ряски в сучасних умовах війни.
“З початком війни я свідомо вирішив більше працювати для соціуму. Тому я активно зайнявся розширенням резиденції, пошуком додаткового фінансування для підтримки художників”, – пояснює він.
Сьогодні на власну творчість у Петра залишається значно менше часу – лише 5-10%. “Але я створюю медійні речі – фото та відео, які набувають форми мистецького твору”, – додає Петро.
Серед його проєктів – “Діяння літописні”, в якому художник поєднує декламування сучасних новин з Української правди з давнішими історичними хроніками. Читаючи на камеру новини різних періодів, автор створює нові, несподівані смислові зв’язки.
“Для мене зараз не стоїть питання, чи маю я час на мистецтво. Я заходжу в майстерню, сідаю, думаю, але в мене постійно відкрите питання: а що взагалі може зробити художник під час війни?” – замислюється Петро.
“І моя відповідь така: я не знаю, що саме я маю робити як художник під час війни. Але я глибоко розумію, що мистецтво потрібне завжди, особливо зараз. Тому я створюю умови в резиденції для інших художників, щоб вони могли продовжувати творити. І сам роблю дуже маленькі кроки у власній творчості, можливо, цим самим кого