«Цей сон, цей сон, мені щоночі сниться». Навряд чи знайдеться українець, який не заспіває ці рядки. Хіт, що пройшов крізь десятиліття, знову зазвучав на повну після початку повномасштабного вторгнення — у нових інтерпретаціях Лесі Нікітюк і Василя Байдака, цього разу з яскравими кадрами Кремля у вогні.
Український культурний ренесанс минулих років не тільки показав світу нові талановиті імена, але й нарешті звів на п’єдестал тих, хто роками працював над просуванням української пісні попри політичну кон’юнктуру. Серед них і Степан Гіга — співак, композитор, який на сцені вже понад 40 років. Він ніколи не співав російською й подарував українцям хіти — «Цей сон», «Яворину», «Золото Карпат», які стали по-справжньому народними.
Хтось вважає, що його аудиторія — лише підлітки-тіктокери, але варто потрапити на концерт співака, щоб побачити: серед глядачів люди всіх вікових категорій — і ровесники артиста, і старші за нього, і молодь, і їхні батьки, і школярі, які збираються купкою під сценою. І головне — зала хором співає всі пісні, доводячи, що Степан Гіга — народний артист України.
Перед концертом в Ужгороді Varosh поспілкувався з артистом про історію створення його найвідоміших пісень, складні стосунки із Закарпаттям та чи вважає він себе щасливою людиною.
— Зараз у вас кожен день концерт, у різних містах по всій Україні. Як ви відпочиваєте?
— В мене немає вихідних. Навіть після концерт не відпочиваємо, а часто з командою ще працюємо вночі: пишемо аранжування, зводимо пісню й робимо фінальний мастеринг. Я дякую Богу, що в мене немає відпочинку, що маю можливість вже 45 років бути на сцені, працювати з молодими, від яких набираюся енергії. Та й знаєте, мені нема за чим відпочивати, бо я роблю те, що мені подобається.
— Яке ваше найбільше досягнення в житті?
— Я пишаюся тим, що я і мої колеги по сцені виховали нове покоління українців, котрі не знають, хто такий Стас Михайлов та Філіп Кіркоров. Ніхто ніколи не може змусити глядача прийти на концерт до артиста. Люди можуть прийти лише добровільно, й у нас повні зали.
Навесні будемо їхати у європейський тур, будемо у Словаччині, Польщі, Чехії, Нідерландах, Великобританії. Всюди приходять молоді люди, які, як і тут, знають тексти пісень та підспівують. Для мене це найбільша нагода — визнання української пісні.
— Та ваші пісні зараз взагалі можна вважати народними.
— Коли я був юнаком й співав пісню «Черемшина», то й не підозрював, що десь є автор цих слів, бо всі думали, що вона народна. Поки одного разу на фестивалі у Чернівцях, покійний вже Микола Мозговий не сказав: “Ходи, познайомлю тебе з однією людиною”. І підходить до чоловіка, як тепер пам’ятаю, у бежевому плащі: “Знайомся, це Микола Юрійчук, автор тексту пісні «Черемшина». Дуже добрий і приємний був чоловік, звичайний вчитель в музичній школі.
Якщо пісня стає народною, то це досягнення для виконавця. Значить, я вже зробив щось таке, щоб залишитися у пам’ятні народній.
Так в мене було й з піснею «Яворина», текс якої написав український пісняр Степан Галябарда. Він назвав її «У райськім саду», але люди нарекли її «Яворина», так й прижилося.
— Недавно ваша пісня «Смереки осені не знають» отримала нове звучання. Написана роки тому, але зараз розквітла по-новому. Ба більше — вона у топі прослуховувань на Ютюбі.
— Ця пісня, до речі, була написана і вперше виконана тут, в Ужгороді, в 1991 році. Автор слів — поет, лауреат Шевченківської премії Петро Скунць.
Одного дня наважився подзвонити йому: “Петре Миколайовичу, чи могли б ми зустрітися, спробувати щось написати разом”. Зважитися на цей дзвінок — це вже був важливий крок для мене, бо я ще геть хлопчисько, а Павло Миколайович — визнаний автор.
Ще раніше, коли я навчався у консерваторії й ще тільки формувався як співак, мені в руки потрапляли пісні, відверто, ні про що, про потічки-річки-травичку і так далі. Я собі тоді поставив мету, коли я буду виходити на сцену, то маю співати такі пісні, які вразять до глибини душі кожного глядача. Кожного! А це неймовірно складне завдання — вмістити такі сильні почуття у 12 рядків. На це спроможні не всі поети.
Тож коли я говорив зі Петром Миколайовичем, то просив його створити історію про кохання з сильними образами природи. Він написав цей текст, і, знаю, що в народі її називають «гімн кохання». Він, як поет, і, я, як композитор й виконавець, вклали у неї багато своїх сил та любові. Вірю, що щоразу глядачі відчувають це зі сцени.
— А наскільки вам вдається кожен раз пропускати через себе всі пісні? Ось, наприклад, «Яворина», про яку ви сьогодні згадували. Це ж, попри те, що у Tik-Tok вона має жартівливий контекст, а її рядки використовують для мемів, насправді ж це трагічна пісня про молоде життя творчої людини, яке так швидко обірвалося. Це ж присвята покійному Назарію Яремчуку.
— Я кожен раз цю пісню пропускаю через себе. Кожен раз. Спочатку мені так важко було її співати, бо я ж знаю, про що ця пісня. Зараз я розумію, що я просто зобов’язаний її заспівати, жоден мій концерт без неї не обходиться.
Одного разу я таки вирішив її пропустити. На концерті в Моршині я заспівав фінальну пісню «Друзі мої» й пішов до гримерки. Аж тут біжить концертна директорка за мною: “Та йдіть на сцену!” — “Та все, концерт закінчено” — “Але там люди вас чекають!”. А люди справді не розходилися, чекали на «Яворину». Довелося співати (ред. усміхається), після неї ще одну, бо на «Яворині» закінчити не можу.
— А розкажіть ще історію пісні «Золото Карпат», адже слова написав закарпатець Василь Кузан, а виконуєте її як ви, так й Іван Попович.
— Цікаво, що всі ми троє — майже сусіди з Іршавщини. Я — з Білок, Іван Попович — з Осою, а Василь Кузан — з Довгого. Ми написали цю пісню давно, 25 років тому.
У Івана Дмитровича якраз був концерт тут, у драмтеатрі, присвячений його 50-річному ювілею. І я кажу Василю: “Давай запропонуємо Івану Дмитровичу, хай заспіває”. Я зробив аранжування й зателефонував йому з такою пропозицією. Ну й він каже: “Давай послухаємо”. І ми все зробили за цей один день — Іван Дмитрович співав головний трек, я наспівав бекам, до вечора Іван Харчук звів акомпанемент і зразу того ж вечора, на концерті, Іван Попович вперше виконав «Золото Карпат» на сцені. Тож пісню я не продав, я дав колезі її виконати. І мені приємно, що такі люди високого ґатунку, як Іван Попович, Василь Зінкевич співають мої пісні.
— Цікаво, що на Іршавщині такі талановиті люди. Ви якось пояснювали цей феномен, що ось два народні артисти народилися в сусідніх селах.
— Ми з Іваном Поповичем й не зналися, бо я молодший від нього на 10 років. Але скажу, що хоч мої батьки й звичайні робітники, ніколи не забороняли мені займатися музикою. Обоє, до речі, дуже гарно співали.
Пригадую, мені було років п’ять чи шість, я біг в культмаг й просив у продавчинь пограти трошки на гармошці. І так мені захотілося свою! Прийшов додому й наважився: “Тату, купіть мені гармошку”. Треба розуміти, що вона коштувала тоді 25 рублів, а зарплата мами була — 70. Батьки подумали, порадилися й … купили мені ту гармошку. Я такий щасливий був! Вже того ж дня на ній грав!
Ще в сусідах такий Міша Черней був. Він влітку ввечері любив грати на гармошці на вулиці. Я собі збоку ставав і теж за ним повторювати. Він мене вчив, не відмовляв. Я потім з 7 класу грав на весіллях навіть.
Своїм наставником, без якого нічого не було б, вважаю Михайла Івановича Копинця, дуже приємна й мудра людина, вчитель музики у нашій школі. Так сталося, що навіть його могила поруч з могилами моїх батьків. Михайло Іванович відразу побачив, як я люблю музику, тож коли мама запиталася у нього, чи міг би він зі мною займатися, погодився. Він вчив мене музичній грамоті, грі на баяні, потім він замовив мій перший власний баян Тульський, який досі є у батьківській хаті. Я бігав у актовий зал, бо там стояло фортепіано, і я хотів навчитися на ньому грати. Але вчителі сказали директору, щоб закрив приміщення, бо “той там бігає, та поламає нам інструмент”.
Мені директор школи у селі пророчив, що я буду гній возити. То зал й закрили.
Так було, я це згадую. Але тоді були такі часи були, що з села могли вибитися хіба що діти вчителів.
Я вчився сам й у Михайла Івановича. Мене не взяли в музичну школу в Іршаві, мене не брали й в музичне училище в Ужгороді.
Якось на одному з моїх концертів, директорка Іршавської музичної школи пішла на сцену й каже: “Я казала, що ти досягнеш успіху. Пам’ятаєш, як ти у нас вчився в музичній школі”. А я кажу просто зі сцени: “Та я ж не вчився. Ви мене не прийняли”.
— А що вас тримало у цей момент? Це ж відмова за відмовою… Буквально, весь світ проти вас.
— Я просто любив музику й хотів нею займатися. У мене була ціль — я хотів стати професійним музикантом й розумів, що для цього треба навчитися. Я й дітей своїх так кажу. Хоч вони з дитинства зі мною на сцені, але всі закінчували музичну школу, університети, мають професійну музичну освіту. І після військової служби я таки вступив в Ужгородське музучилище, закінчив екстерном за 3 роки. Потім став студентом консерваторії в Києві.
Степан Гіга під час навчання
— Чому ви не залишилися тоді Києві, а у 1989 році повернулися на Закарпаття? Адже вам давали можливість кар’єрного росту у столиці.
— Так, мені запропонували місце тенора у Національній опері в Києві. Треба розуміти, що тоді піти на роботу можна було тільки за направленням, це, по-перше. А, по-друге, влаштуватися у Національну оперу було непросто. Якщо, наприклад, з’являлося місце тенора, то оголошувався конкурс, на нього з’їжджалися співаки з усього Союзу, й комісія вирішувала, чиє буде місце.
Після державних іспитів мене покликали на кафедру й кажуть: “Степане, вперше в історії, керівництво оперного театру дало запит, щоб ти став солістом Національної опери поза конкурсом”. Дуже урочиста була атмосфера, всі очікували моєї щасливої реакції. А я все життя займався тим, чим займаюся зараз. Я любив оперу, але бути оперним співаком не хотів, й кажу: “Та ні, дякую, я не хочу”. Оце був скандал (ред. усміхається), там кричали, що я закопую свою кар’єру, і що марную унікальний шанс. Мені пів року після цього не давали диплом.
— То як ви потрапили на Закарпаття? Адже крім опери вам пропонували місце й у Волинській філармонії.
— Напередодні у консерваторію приїхали й представники Закарпатського управління культури й кажуть: “Всі наші співаки поїхали, будь хоч ти патріотом — повертайся на Закарпаття”. А я кажу: “Неме там нічого у мене, а на Волині мені вже й квартиру запропонували трикімнатну, й гурт для мене створили «Рандеву». — “Не переживай — все дамо”. Так я переїхав на Закарпаття.
— Виправдалися очікування?
— Єдине, що з обіцяного тоді зробили — дали штат для групи, мене зробили художнім керівником й додали в худраду філармонії. Я зібрав музикантів, поселив їх в гуртожиток. До речі, барабанщик Павло Петренко, якого я тоді у 1989 році знайшов, й по сьогодні зі мною.
Але ні житла, ні умов мені не дали, довелося з сім’єю жити у мами в Білках. Я встав вранці о 4 годині, щоб встигнути на автобус, й щодня приїжджав сюди на репетиції; працював до 8 години й тоді знову на автобусі повертався додому. Хлопців з гурту я поселив в гуртожитку.
Ось так мене зустрів Ужгород. Я ходив у міську раду, як на роботу, просив квартиру, щоб жити тут з родиною. Потім дали нам малосімейку на Проспекті.
Ми їздили на гастролі, працювали зі своїми авторськими піснями, а потім цю групу просто розвалили. У 1991 році я залишився без нічого. За 15 років, поки я був у філармонії, я навіть зарплату не отримував.
— А скажіть, чому на Закарпатті не з’явився свого часу такий же гурт, як легендарна ВІА «Смерічка»? Адже у нас, як на Буковині, теж багатонаціональний, співочий край.
— Я приїхав тоді на Закарпаття, бо хотів зробити такий гурт. Молодий і амбіційний, я щойно закінчив консерваторію, в мене був запал зробити щось вартісне тут, на Закарпатті. Раніше я працював з синтез-групою «Стожари» у Чернігівській філармонії, протягом п’яти років я співав у ансамблі консерваторії «Славутич».
Склад синтез-групи “Стожари”. Степан Гіга стоїть перший зліва.
Я мав досвід, хотів це робити, і більше — я писав і ми у «Бескиді» виконували тільки свою музику. Якби було щось цікаве, я б задоволенням брав виконувати, але цінність в тому, щоб грати свою музику. Ми грали джаз-рок, це була українська пісня, але в американській стилістиці.
Але не пішло. Бо, найперше, для музикантів потрібно створити умови. Не треба за ним бігати, ні. Просто не заважайте, а все, що потрібно, ми самі зробимо. А цього тоді не було.
— А ви не шкодували, що колись обрали Ужгород, а не Луцьк?
— Я ніколи не шкодував, але мені було прикро, що сталося саме так. Я пам’ятаю, як Ада Роговцева сказала колись в одному інтерв’ю, що в нашій країні для того, щоб артист отримав визнання, він має померти.
Поки я працював тут, мені весь час ламали крила. Я хотів творити, але умов для цього не було. Я створив в Ужгороді першу професійну студію, тут записав свій «золотий альбом». Але, уявіть, самі ж мешканці будинку відрізали електрику, підпалювали двері.
Та попри ці гіркі моменти, я люблю Закарпаття. І люблю Ужгород. Коли сюди приїжджаю, то серце щемить.
— Яке місце ви вважаєте своїм домом?
— Там, де я ночую. Навіть коли приїжджаю додому, то почуваюся, як у готелі, бо день-два і знову на концерт. Моя родина весь час зі мною на гастролях, тому нічого мені не бракує. Я це життя люблю. Більш як три дні вдома бути не можу (ред. усміхається). Мій гурт «Друзі мої» — це не просто музиканти, які разом виступають, це — команда. Барабанник зі мною вже 30 років, клавішник — 11. Гриць Драпак теж понад 30 років з нами.
— Що вас всіх тримає в купі стільки років?
— По-перше, ми однодумці. Не можна когось змусити займатися музикою, це треба любити. І треба бути таким, як я — трудоголіком. Я живу цим і хочу, щоб люди приходили на концерти, мали щось свіже.
Степан Гіга та його діти: Степан й Квітослава
По-друге, зараз ми маємо велику мету — допомагати нашим Збройним Силам, долучатися до Перемоги. Ми співпрацюємо з благодійним фондом та передаємо на передову дрони, автомобілі — все, що просять наші військові. У нас на кожному концерті — аукціони й збір через скриньку.
Я твердо переконаний, що життя треба прожити так, що коли на тому світі мене запитають, що доброго я зробив, то було що відповісти.
Після людини на землі має залишитися добра пам’ять. Так, там десь у фейсбуці мене критикують, але я знаю, що люди приходять до мене на концерт з чистим серцем, бо я це відчую. Мені більше нічого не треба.
— Ви вважаєте себе щасливою людиною?
— Я щаслива людина, бо мої пісні співають. Гірше було б, якби я сидів вдома і чекав, коли мене хтось попросить заспівати. В березні в нас буде концерт у Палаці Спорту, майже всі квитки продано. І після нього, ми будемо оголошувати … новий концерт у Палаці Спорту.
Мені приємно і важливо виступати для своїх глядачів. І я щоразу, виходячи на сцену, відчуваю цю енергетику з залу, що й людям це теж приємно і важливо.
— Ви б хотіли щось змінити у своєму житті?
— Нічого б не міняв. Хай буде так, як є. Якби я щось змінив, хіба б у мене був такий син, така дочка й такий внук? Хіба були б зі мною такі друзі на сцені та в залі?
Я дітей своїх також вчу, впали — вставайте! Бо навколо завжди буде багато людей, які допоможуть впасти ще далі. Поховати себе — це нескладно, а от витягнути себе — це вимагає зусиль. Я знаю, що маю залишити після себе не москальські пісні, як дехто з колег. Коли мене питали, чому я не співаю російською, то запитував у відповідь: “А що ми залишимо нащадкам?” Дякувати Богу, що є Івасюк та «Червона рута», є Ігор Білозір та Назарій Яремчук. А ми з вами що залишимо? Це нам для роздумів.
Але ви подивіться на українську сцену зараз, який там розмай! Мені приємно, що якусь свою маленьку частку в це вклав в те, щоб молоде покоління зростало на українських піснях.