Візуальна спадщина Ужгорода: архітектура, міські топоніми та народний гумор на знімках 1978 року

Нова серія унікальних історичних світлин, виявлених у відкритих європейських архівах, відкриває завісу над повсякденним життям обласного центру Закарпаття наприкінці сімдесятих років минулого століття. На оприлюдненому кадрі 1978 року зафіксована чисельна туристична група, яка проводить екскурсію середмістям. Наплив мандрівників у вихідні дні був цілком звичним явищем для тогочасного міста, проте найбільший інтерес дослідників та пересічних ужгородців викликали деталі міського простору, що потрапили в об’єктив фотографа. Центральною точкою дискусії став монументальний об’єкт соцреалізму — колишній пам’ятник радянським воїнам, з яким у пам’яті кількох поколінь містян пов’язано безліч міських легенд, народних назв та специфічних локальних спогадів.

Мистецький контекст монумента та трансформація міського ландшафту

Обговорювана скульптурна композиція, що зображувала фігури солдатів в атаці, належала авторству відомого українського радянського монументаліста, живописця та графіка Василя Форостецького. Свого часу цей митець викладав академічний рисунок у Львівському поліграфічному інституті, плідно працював у Запоріжжі та захоплювався створенням аматорського кіно. Спеціалісти зазначають, що з погляду художньої пластики фігури військових були виконані на високому професійному рівні, репрезентуючи класичний взірець радянського академічного монументалізму. Існує також версія, що у творчому процесі брав участь відомий закарпатський скульптор Іван Гарапко, а сам монумент у деяких джерелах асоціювався із захисниками Севастополя через специфічні побратимські зв’язки між містами в радянську епоху.

Важливим історичним фактом є те, що пам’ятник з’явився на цій локації значно раніше, ніж розпочалося капітальне будівництво адміністративної споруди міського комітету компартії (нинішньої міської ради). Первісно навколо монумента існував затишний, зелений сквер із розлогими каштанами та зручними дерев’яними лавицями для відпочинку перехожих. Згодом, під час чергової регенерації міського середовища, цей публічний простір зазнав докорінної перебудови: зелені насадження практично повністю ліквідували задля зведення типової монументальної будівлі адміністративного призначення. Зараз на цьому історичному місці встановлено пам’ятник видатному закарпатському культурному та політичному діячеві, Президенту Карпатської України Августину Волошину, який виховав цілу генерацію українських патріотів. Новий бронзовий монумент прийшов на зміну першому тимчасовому гіпсовому постаменту.

Локальна топоніміка та народна сатира ужгородців

Особлива динамічна поза одного з радянських воїнів, який замахнувся для кидка ручної гранати, стала причиною виникнення стійких сатиричних сюжетів серед місцевого населення. Через те, що вектор руху занесеної руки з гранатою був спрямований безпосередньо у бік новозбудованого партійного комітету, в Ужгороді десятиліттями циркулювали жарти про «імітацію атаки на міську владу». Молодь та старші мешканці часто іронізували, що солдат намагається «шпурнути консервну банку» або «миче гранату на горком». Серед мікротопонімів та неофіційних назв цього місця найпопулярнішими були такі:

• «Біля злодіїв» або «Бандити» — найпоширеніші в молодіжному середовищі назви, що використовувалися для швидкої орієнтації в місті;

• «Матросов» — ім’я, яке закріпилося серед ужгородських школярів, котрі призначали тут дружні та романтичні зустрічі у вечірній час;

• «Солдат з ескімо» — альтернативне гумористичне найменування, викликане специфічною візуальною формою боєприпасу в руці кам’яного пішохода;

• Локальний фольклор — поширення коротких нецензурних віршів про «статую біля туї з піднятою рукою».

Цікаво, що аналогічний топонімічний гумор супроводжував й інші ідеологічні об’єкти в місті: наприклад, колишній пам’ятник Леніну в народі висміювали за те, що його витягнута вперед рука вказувала прямо на будівлю місцевого управління Комітету державної безпеки.

Спогади про повсякденність: від кінопоказів до медицини

Оприлюднена світлина актуалізувала цілу низку інших унікальних спогадів ужгородців про інфраструктуру цього району у другій половині ХХ століття. Навпроти пам’ятника тривалий час розташовувався загадковий дерев’яний кіоск жовтого кольору, який більшу частину року стояв зачиненим. Його відкривали виключно на святкування Дня Перемоги 9 травня — всередині монтували проекційну апаратуру і транслювали для містян військові ретро-фільми просто неба на великому екрані. Багато ужгородців спеціально приїздили сюди з віддалених мікрорайонів, щоб подивитися кіно та святкові салюти. На початку 2000-х років цю споруду комерціалізували, перетворивши на звичайну точку продажу тютюнових виробів, преси та дрібних побутових товарів. Окрім того, старожили згадують про тогочасну практику використання спеціальних пасажирських автобусів, обладнаних під пересувні дитячі кінотеатри.

Інший пласт колективної пам’яті пов’язаний із розташованою неподалік міською стоматологічною поліклінікою. Більшість колишніх пацієнтів згадують дитячі візити до цього закладу з острахом через тогочасний технічний стан радянської медицини. Стоматологічна допомога школярам часто надавалася без використання адекватного знеболення, а специфічне обладнання за своїм шумом та вібрацією нагадувало інструменти слюсарного цеху. Водночас містяни з теплом згадують окремих висококласних фахівців, які працювали на другому поверсі установи (зокрема, лікаря на прізвище Зангер), до яких намагалися записати дітей з усього міста завдяки їхнім професійним здібностям та чуйному ставленню до пацієнтів.

Естетика епохи: мода та деталі побуту

Окрім архітектурних та скульптурних домінант, зафіксована на фотографії 1978 року екскурсійна група є чудовим джерелом для вивчення тогочасної масової моди та стилю. Дослідники звертають увагу на зовнішній вигляд молодих людей на передньому плані світлини. Навіть у провінційному обласному центрі чітко простежуються головні світові тренди кінця сімдесятих:

• Популярність екстремально розкльошених штанів (знамениті «кльоші»), які були обов’язковим атрибутом гардероба тогочасної стильної молоді;

• Використання специфічного масивного взуття на високих підборах («шкари на каблуці»);

• Яскраві кольорові акценти в одязі екскурсантів, що суттєво відрізнялися від загальноприйнятих стереотипів про тогочасну одноманітність.

Аналіз таких архівних матеріалів допомагає детально реконструювати автентичне міське середовище Ужгорода, демонструючи тісний зв’язок між офіційною архітектурою, розвитком побутової інфраструктури та унікальним локальним гумором мешканців Закарпаття.