«Березневі коти»: 20 років тому Ужгород започаткував зухвалий фестиваль свободи та мистецтва

Цьогоріч Ужгород відзначає знакову дату – двадцятиліття з моменту народження літературного артфестивалю «Березневі коти», події, що стала невід’ємною частиною весняного культурного життя міста. Започаткований як сміливий студентський протест проти академічної цензури та усталених консервативних поглядів, цей проєкт, на превеликий подив самих його творців – кількох студентів-філологів УжНУ, – перетворився на надзвичайно популярне явище. Він став яскравим символом творчого бунту, безмежної свободи та кохання у всіх його найрізноманітніших проявах.

Те, що у березні 2006 року розпочиналося як звичайний літературний вечір, організований кафедрою філології, невдовзі еволюціонувало у потужний культурний проєкт. Він майстерно поєднав у собі різноманітні види мистецтва: літературу та музику, театральні постановки та граційні танці, перформанси, глибокі дискусії та візуальні виставки, створивши унікальний простір для творчого самовираження.

Ініціатор цього неординарного ЕротАртФесту, відомий поет та культурний менеджер Віктор (Вік) Коврей, згадує, що витоки його ідеї крилися у поєднанні юнацького максималізму, нестримного прагнення до свободи та, звісно ж, у природній «березневій» тематиці, яка додавала особливої пікантності та символізму.

Як білоруське СІЗО надихнуло на фестиваль про свободу

Фестиваль традиційно проводили наприкінці березня, у час, який Вік Коврей з гумором називає «періодом, коли у котів починаються їхні „березневі пристрасті“». У розмові з виданням Varosh він пояснює цю символіку:

— Наприкінці березня моя сіамська кішка Сіма зазвичай переживала свої еротичні пориви, і це чудово накладалося на буяння та розквіт природи, що спостерігається у цей період, – сміється Вік Коврей. – Але якщо говорити серйозно, то ця ідея співпала з літературним вечором, який проводив факультет української філології УжНУ.

У рамках того літературного вечора було заплановано кілька різноманітних заходів, перформансів та просвітницьких лекцій. У літературних читаннях активно брали участь знані закарпатські автори, серед яких Михайло Рошко, Олександр Гаврош, Сергій Федака, Василь Кузан старший та Василь Кузан молодший, а також Ірися Ликович. Особливу увагу привернула лекція про еротику в культурі, яку майстерно прочитав студент Олег Хававчак.

— Ми тоді присвятили ці читання Андрію Любці, який у 2011 році перебував у білоруській в’язниці, – згадує Вік Коврей. – Він провів близько місяця у СІЗО через свою участь у білоруському Майдані. Звісно, прямого зв’язку з фестивалем це не мало, проте на факультеті ми щодня відстежували кількість днів перебування Андрія у СІЗО. Таким чином, усі ці обставини зійшлися, і фестиваль радше набув символічного значення контексту свободи та молодіжного протесту.

Весняний природний ритм, тісно асоційований з коханням, пристрастю та відродженням, чудово трансформувався у метафору майбутнього фестивалю. Саме тому, за словами Віка, «Березневі коти» з самого початку задумувалися як подія, що оспівує любов у її найширшому розумінні – любов до людей, до мистецтва, до самого життя та, безумовно, до свободи.

Бунт проти цензури та розквіт андерграунду

Літературний конкурс, який кафедра української літератури традиційно організовувала у знайомій кожному студенту УжНУ аудиторії В2, був, за спогадами Віка Коврея, абсолютно відкритим: на нього могли вільно приходити студенти з інших факультетів, що підкреслювало його демократичний характер.

Театральну складову фестивалю координував Олександр Гаврош, який невтомно шукав цікаві вистави та запрошував талановиті театральні колективи. Він розповідає, що щоразу організатори прагнули створити театральну програму, яка б якнайкраще відповідала духу фестивалю. У 2013 році справжньою окрасою фесту стала молодіжна драма за п’єсою Олександра Гавроша під назвою «Meine liеbe Віра».

— З плином років фестиваль набував всеукраїнського масштабу. До нас приїздили відомі автори та мистецькі колективи з різних куточків України. І для Закарпаття це була справжня Подія, адже заходи відбувалися не лише в Ужгороді, а й у Мукачеві та Берегові. Фестиваль значною мірою сприяв формуванню нового, свіжого іміджу Ужгорода і мав дещо андерграундний характер – це було щось абсолютно нове, сміливе, інколи навіть надмірне. Він став своєрідною путівкою у творче життя для багатьох талановитих особистостей.

З багатьма учасниками «Березневих котів» різних років досі підтримує дружні стосунки один із засновників фестивалю, член НЛО «Ротонда» Валентин Кузан. У коментарі Varosh він згадує, що протягом багатьох років був членом журі, яке анонімно оцінювало поетичні твори, що надходили на конкурс.

— Вірші надсилали анонімно: ми не знали ні імен учасників, ні інших членів журі, — згадує Валентин Кузан. — Були дві категорії учасників: молоді автори та поети топ-рівня. Ми привозили до Ужгорода на «котів» усіх відомих українських письменників, які були популярні на той час. У нас виступали такі зірки, як Іздрик, Забужко, Прохасько, Андрухович. Ми також радо запрошували іноземних авторів. Приїздили і білоруси, які нині перебувають в опозиції до чинної влади. Наш поетичний слем став чудовим майданчиком для молодих письменників, поетів, які лише починали свій творчий шлях, і саме у нас вони могли продемонструвати свої таланти. Коли ми жили в Ужгороді з хлопцями, ми робили все можливе, щоб нам було цікаво. Ми самі писали і прагнули створити навколо себе середовище людей, які пишуть та активно обговорюють літературу.

Валентин Кузан також активно займався організацією концертів та виставок у рамках фестивалю. Він розповідає, що запрошували різноманітні гурти, які користувалися популярністю на той час, зокрема «Очеретяний Кіт», «Запаска», «Tango Tempo» та багато інших. Важливо відзначити, що частина цих музикантів сьогодні мужньо служить у лавах Збройних Сил України.

«Бувало, за нас червоніли, але ми не червоніли жодного разу»

— Важко згадати про якісь конкретні курйози на «Березневих котах», адже весь фестиваль був суцільним калейдоскопом несподіванок, — усміхається Віктор Коврей. — Одного року у ляльковому театрі ми організували перформанс, де ставили аматорську виставу «Онан». Це було коротке, п’ятнадцятихвилинне дійство з елементами боді-арту, у якому брали участь поети, художники та актори-аматори. Лунали постріли, сирени, на екрані спарювалися слони – це було надзвичайно насичене та провокаційне дійство. Хтось плювався від обурення, хтось демонстративно виходив із зали, а хтось, навпаки, був глибоко захоплений можливістю створити щось настільки оригінальне та незвичайне.

Фестиваль був сповнений заходів, які балансували на межі дозволеного: вечірки у стилі «Чічаронес», боді-арт з розмальовуванням оголених тіл. Це, звісно, не всім припадало до душі, і не всі могли гідно оцінити такий креатив – бувало, за нас червоніли оточуючі, але ми самі жодного разу не відчували сорому.

Були й цілком несподівані формати, які руйнували стереотипи. Наприклад, у художньому музеї відбулася глибока дискусія про духовність та мистецтво, де священник Мукачівської греко-католицької єпархії, отець Владислав Ігнатишин, виступив з доповіддю про «Пісню пісень» у Біблії та еротику в релігійному контексті. У цій цікавій дискусії брали участь такі відомі особистості, як Юрій Винничук, Сергій Федака та інші.

Статуетка котів для «котів»: символ фестивалю

В один із перших років існування фестивалю відомий коваль Олександр Корж на замовлення Віктора Коврея створив унікальну статуетку. Вона зображувала двох котів, звернених один до одного, чиї голови зливаються в єдину форму, а вигнуті хвости разом утворюють силует, що нагадує обриси людського таза.

— Цей логотип вийшов надзвичайно символічним, і він всім дуже подобався, — каже Вік. — На других «котах», коли ми проводили презентацію «Джинсового покоління», художник Тібі Райтер намалював його на простирадлі, тож воно довгий час висіло у нас як банер, доки, зрештою, не порвалося і стало непридатним для використання.

Я постійно носив цю статуетку з собою з заходу на захід у рюкзаку – вона була незмінним атрибутом усіх наших подій, кожного фестивалю. Вона й досі зберігається десь у мене вдома – потемніла, бо ми її за ці роки реставрували, апґрейдили, і вона теж жила своїм власним життям. Так само, як і мистецьке простирадло, яке також мандрувало на різні локації, оформлене як картина.

Невеличку фігурку кота, розміром з долоню, вручали як нагороду переможцям конкурсів на фестивалі, зокрема у літературних слемах та номінації «За потенцію Еротичного мистецтва».

— Особисто для мене найбільшою несподіванкою за весь час існування «котів» стало те, наскільки цей фестиваль виявився затребуваним. Адже я майже щороку говорив, що втомився і більше не буду його робити, оскільки команда була дуже мала. Усе відбувалося на волонтерських засадах, деякі наші заходи підтримувала обласна державна адміністрація, частково кошти надавали меценати. Час від часу ми співпрацювали з різними установами чи навіть з інтимними магазинами, які надавали подарунки для акцій. Була у нас співпраця з Червоним Хрестом – вони забезпечували презервативами та проводили інформаційні кампанії щодо здорового сексу, — згадує сьогодні Віктор Коврей.

Ми прагнули максимально широко охопити тему, не обмежуючись лише літературою, музикою та малярством. Як це вдавалося чи не вдавалося – інше питання, але принаймні є що згадати. З огляду на те, що фінансування практично не було, більшість заходів робилися або за мої власні кошти, або за домовленістю з партнерами – і все одно це вдавалося реалізовувати, що свідчить про велику відданість та ентузіазм.

«Коти» під час війни: адаптація та ностальгія

Після початку війни у 2014 році деякі події фестивалю почали торкатися болючої теми травми війни та досвіду ветеранів. У програмі з’явилися зустрічі з психологами та глибокі обговорення ролі мистецтва у переживанні та осмисленні травматичного досвіду, що надало фестивалю нового, соціально важливого виміру.

Після переїзд Віктора Коврея до Києва у 2012 році організацію фестивалю частково перебрала Фундація регіональних ініціатив, а також інші активні культурні середовища, які прагнули зберегти його унікальний дух.

— Нині ті люди, які становили кістяк фестивалю, роз’їхалися десь по світу, кожен зайнятий своїми проєктами, — каже Олександр Гаврош. — Зараз дуже змінився час. Усе перейшло в інтернет, натомість тоді було живе спілкування, живе читання, живі емоції. Таке богемне життя. Насправді, прекрасно, що воно було, і дивно, що воно протрималося так довго. В першу чергу тут заслуга Віктора Коврея. Шкода, що Віктор переїхав до Києва, і ми втратили в Ужгороді одного з найактивніших промоутерів культури. Але фестиваль виконав свою роль. Він залишив чудові спогади, і це було далеко не провінційно, а справді знаковою подією.

Останні значні події фестивалю, що відбулися у форматі, наближеному до повноцінного фесту, включали дискусії за участі військових і психологів, що свідчило про його актуальність та здатність реагувати на виклики часу.

— Усі ці життєствердні струмені, які постійно пропагував фестиваль – що хочеться жити і не лише одним днем, хочеться кохати – нікуди не зникають. У 2018–2019 роках «котів» уже не проводили у звичному форматі: були радше артподії-спогади – виставки та зустрічі, присвячені історії фестивалю, — каже Вік Коврей.

Він зізнається, що ностальгія за фестивалем, безумовно, присутня, проте вважає, що «Березневі коти» були яскравим продуктом свого часу, і його унікальність багато в чому крилася саме в тому історичному контексті.

— Не бачу, як це можна повторити знову у тому ж вигляді. Теоретично можна було б у форматі, як у 2016–2017 роках, де ми залучали психологів, військових. Але чи це потрібно – не знаю, всьому свій час, — підсумовує він, розмірковуючи про майбутнє та спадщину цього унікального культурного явища.

У контексті теми нагадаємо про у Ужгороді назвали фіналістів VIII Всеукраїнського літературного конкурсу імені Івана Чендея.