Ужгородська гімназія №13: Місце, де знають кожного учня на ім’я, попри виклики та міграції

У затишному дворі Ужгородської гімназії №13, немов справжні господарі, спокійно відпочивають кілька собак. Серед них особливе місце посідає Мася – вірна сторожиха, яка вже чотири роки вважає шкільне подвір’я своїм домом. Її залишили колишні власники, і відтоді Мася віддано оберігає територію та навіть допомагає у навчальному процесі. «Вона є незамінною помічницею під час перерв, збираючи учнів до класів», – з усмішкою розповідає директорка гімназії Маріанна Савко. Достатньо лише команди «Мася, перерва!», і собака миттєво біжить нагадувати дітям, що урок розпочався. Інші чотирилапі гості також мають свою місію: вони приходять разом зі своїми маленькими власниками і терпляче чекають на них біля входу до школи. Завдяки цим пухнастим супутникам дирекція може легко визначити, хто з учнів зараз на заняттях. Про унікальне життя цього навчального закладу дізналося видання Zaholovok.

Хоча Ужгородська гімназія №14 здавна вважається істинно ромською школою, відкрившись ще у 1926 році за часів Чехословаччини на території компактного поселення, гімназія №13, попри відсутність настільки давніх традицій, також є осередком для дітей цієї етнічної спільноти. Більшість учнів тут – діти ромських родин, які оселилися на прилеглих до школи вулицях. Історично будівля, де нині розташовується гімназія, спочатку належала парафіяльній школі при церкві, а пізніше, за радянських часів, тут навчалися школярі під номером сім. У 1975 році, коли для сьомої школи збудували нове приміщення, заклади розмежували, і саме до тринадцятої школи перейшли ромські діти. За словами директорки, проєктна потужність закладу розрахована на 320 учнів, проте раніше, коли ще використовувалося друге приміщення, яке з 2014 року перебуває в аварійному стані, кількість вихованців сягала 350.

«Ситуація склалася таким чином, що більшість наших учнів – це діти ромської національності, оскільки їхні родини проживають на вулицях Ужанська, Малоужанська, Донська, Прикордонна, Тельмана та нових вулицях мікрорайону, – розповідає Маріанна Савко. – Ми здійснюємо зарахування дітей відповідно до закріпленої за нашим закладом території обслуговування, яка щороку визначається рішенням виконавчого комітету. На сьогоднішній день у нас навчається 237 учнів, з яких 34 дитини здобувають освіту за екстернатною формою, оскільки наразі вони проживають за кордоном. Раніше таких учнів було значно більше, але частина з них вже вибула з контингенту школи».

За словами директорки, близько двадцяти дітей тимчасово виїхали до своїх батьків, які подали відповідні заяви. Серед них і родина переселенців з Харкова з трьома дітьми, яка тимчасово повернулася до рідного міста. В Ужгороді у них виникли складнощі з житлом, адже вони винаймали квартиру, але змушені були її звільнити, тому й вирішили поїхати. Якщо до березня їм не вдасться облаштуватися в Харкові, вони планують знову повернутися. Загалом, за роки повномасштабної війни Ужгородська школа №13 зіткнулася з численними викликами, пов’язаними зі спонтанними міграціями. Спочатку, з лютого по серпень 2022 року, школа слугувала прихистком для переселенців, приймаючи до п’ятнадцяти осіб одночасно. Зараз у школі навчаються троє дітей з родини переселенців з Харкова, окрім тієї, що тимчасово перебуває в рідному місті. Одна учениця зі Слов’янська переїхала до Львова, інша – продовжила навчання у школі в Рівному.

«Після початку повномасштабного вторгнення багато ромських сімей були змушені виїхати, – ділиться Маріанна Савко. – Ми досі відчуваємо постійну міграцію, коли сім’ї переїжджають з однієї країни до іншої. Є й ті, хто вже, на жаль, не повернеться. Деякі учні продовжують навчання за кордоном, зокрема в професійних училищах. Трапляються випадки, коли сім’ї приїжджають на місяць-два, оформлюють необхідні документи і знову виїжджають. Ми дуже гостро відчуваємо цю динаміку міграційних процесів».

Ще одним фактом, що значно ускладнює роботу педагогічного колективу та адміністрації, є те, що п’ятий рік поспіль до першого класу приходять від двох до п’яти дітей з однієї сім’ї, але різного віку. Нерідко це підлітки 14–15 років, які вперше сідають за парти. «До цього вони перебували за кордоном і не надають жодних документів про навчання, тому ми не можемо знати, чи відвідували вони школу раніше, – пояснює директорка. – Ті, хто має документи, звісно, їх надають, але більшість – ні. Минулого року ми планували відкрити лише один перший клас, прийнявши заяви у визначені терміни. Проте у серпні стало зрозуміло, що дітей приводять ще й ще, тому ми звернулися до міської ради з проханням відкрити додатковий клас – і нам пішли назустріч. Жодна з цих дітей не відвідувала дошкільний заклад, вони не адаптовані до шкільного режиму, не звикли до графіка і не розуміють організації навчального процесу. Багато хто з них не розуміє української мови, яка для них не є рідною. До війни батьки могли подати документи до школи, потім виїхали, а тепер повернулися».

Часто батьки не подають документи вчасно. Іноді вони чекають, поки підросте молодша дитина, щоб віддати обох до школи одночасно. Раніше адміністрація школи керувалася інструкцією обліку дітей шкільного віку та ретельно контролювала процес, знаючи, в якій сім’ї і коли дитина має розпочати навчання. Проте нині такого обов’язку вже немає.

Школа №13 є загальноосвітнім закладом з українською мовою навчання, ромську мову тут не вивчають. «Свого часу ми пробували запровадити її факультативно, але ромська мова досі не кодифікована, – пояснює Маріанна Савко. – Буквар, виданий ще у 1997 році Михайлом Козимиренком, ми переглядали, мали намір використовувати та роздати дітям, але він нам не підходить через діалектні відмінності. Коли ми читаємо з учнями, вони половину слів не розуміють, тому в цьому немає сенсу. Ми також намагалися включати елементи історії, культури та побуту, але згодом і це припинили. Зараз навчання ведеться виключно українською мовою, і ми повністю забезпечені всіма необхідними підручниками». Функцію навчання ромських дітей рідної мови та традицій виконують ромські громадські організації. У літній період благодійний фонд «Благо» проводить підготовку дітей до школи, але, як зазначають педагоги, цього недостатньо. Режим має відповідати шкільному – починатися о 8:30, а не о 12:00, щоб діти могли звикнути. «Ми створили групу продовженого дня, але не завжди можемо по-справжньому зацікавити дітей. Бувають складні сімейні ситуації: з однієї сім’ї п’ятеро дітей, мама переїхала до іншого мікрорайону з двома молодшими, а трьох старших залишила бабусі. Діти іноді просто не знають, куди їм іти після школи: до мами чи до бабусі», – ділиться директорка. Взаємодія з батьками – це ще одне щоденне випробування для шкільної адміністрації. – З батьками ми працюємо різними методами, проводячи заходи не лише формально, а й поза межами закладу: на їхній території, у церквах, залучаючи медіаторів. Це щоденна, кропітка робота. У нас немає жодного вчителя чи адміністратора, який би не знав, де проживає кожна дитина. Ми можемо іноді забути прізвище, але ім’я – ніколи. До дітей ми звертаємося виключно на ім’я: у нас не «Вербіч Адам», а просто Адам, Марія, Аарон».

У школі працює двадцять вчителів. Багато молодих фахівців виїхали за кордон, що створює значні труднощі у пошуку нових кадрів. Зараз, у співпраці з ЮНІСЕФ та громадською організацією «НІКА», у школі планують запровадити додаткові заняття для надолуження освітніх втрат. Важливою умовою є залучення інших вчителів, проте знайти педагогів, які готові працювати з ромськими дітьми, виявляється дуже складно. Психолога та соціального педагога у школі шукали роками. Лише нещодавно вдалося знайти психолога, який проводить корекційні заняття для дітей з особливими освітніми потребами в межах інклюзивного навчання.

Проте є й такі, хто працює тут понад десять, а то й двадцять років. Серед них – Світлана Гулянич, заступниця директорки з навчально-виховної роботи. Попри всі труднощі, постійні переїзд чи виїзди учнів, тут радіють за успіхи кожного вихованця. Вже третій рік поспіль учні школи здобувають призові місця у Всеукраїнському творчому конкурсі «Барви жовтня» в номінації «Художнє читання». Раніше переможцями ставали двоє хлопчиків, а цього року – дівчинка Єва, яка посіла перше місце, а також здобуто два другі та одне третє місце.

«Зараз ми також активно готуємося до нового конкурсу, сподіваємося на чергові переможні місця, – доповнює колегу Ірина Вайдич, заступниця директорки з позакласної роботи, вчителька української мови та літератури. – Колись у нашому місті проводилися різноманітні поетичні марафони до дня народження Тараса Шевченка чи Лесі Українки, де наші учні декламували вірші на Театральній площі разом з усіма школярами міста. Оскільки нашим дітям складніше дається читання, ми вирішили таким конкурсом підняти престиж. Ми щороку пишемо і Всеукраїнський диктант національної єдності, але нашим учням написати грамотно твір значно важче, ніж, наприклад, вивчити вірш. Тому у конкурсі художнього читання є помітний результат, і навіть у хлопців, які, як правило, не надто охоче беруться за подібні завдання. Але ми їх зацікавлюємо: можемо виходити за межі навчального закладу, знімати у різних локаціях, заодно прогулятися, провести невеличку екскурсію». Щотижня у школі відбуваються заходи екологічного спрямування. Цим опікуються представники Інституту еколого-релігійних студій (IERS), учні відвідують Ботанічний сад, беруть участь у майстер-класах, що дуже подобається дітям.

У школі прагнуть покращити матеріальну базу, але бракує коштів та інших ресурсів. Минулого року закупили ігровий комплекс та гумове покриття (40 м.кв) на суму понад 100 000 грн, плануючи їх встановити. Проте через мобілізацію бригади відмовилися виконувати роботи, тому завершити облаштування не вдалося. Частину робіт пообіцяв допомогти виконати ЮНІСЕФ, хоча стовідсоткової гарантії поки немає. На поточний рік у бюджеті міста, у фонді соціального розвитку, передбачено будівництво спортивного майданчика зі штучним покриттям для школи. Крім того, виготовлено проєктно-кошторисну документацію на заміну даху. «Наприклад, будівництво спортивного майданчика коштує від 3,2–3,4 до 4 мільйонів гривень. Заміна даху – від 2 до 4 мільйонів гривень. Таких коштів ми, на жаль, не маємо, – зазначає директорка. – Ми також планували, за наявності фінансування з іншого джерела, створити ресурсну кімнату та нову бібліотеку, оскільки нинішня перебуває в аварійному стані. Медичний кабінет доведеться переносити, бо в теперішньому приміщенні відсутня проточна вода. Якби знайшлися спонсори і була можливість повністю знести аварійну будівлю (яка зараз не використовується) та розпочати будівництво хоча б двох нових приміщень, починаючи від укриття, ми могли б відкрити стаціонарне дошкільне відділення. Тоді діти із садочка одразу переходили б до нашого закладу».

Цього року у школі планували запровадити кілька стипендій для дівчат, які б вступили до училища після 9 класу, щоб стимулювати їх до продовження освіти. Однак за три місяці до завершення навчального року вони вийшли заміж. Тепер дирекція просить їх хоча б раз на тиждень приходити до школи, щоб завершити навчання та отримати документ про освіту. «До училища вони вже не підуть, бо чоловіки не дозволяють, – пояснює певні особливості родинних традицій ромів директорка школи. – Трапляється випадок, коли чоловік спочатку дозволив дружині відвідувати школу, а потім заборонив, оскільки у класі навчаються хлопці. Ми ж не можемо розділяти класи за статтю. На жаль, простежується тенденція ранніх шлюбів, інколи вже з 14 років. Після підвищення соціальних виплат на дітей такі випадки почастішали. Це помітно не лише в Ужгороді, а й у районі. Серед наших випускниць є ті, хто має по дев’ять або більше дітей. Згодом ці матері приводять одразу кількох своїх дітей до першого класу, і всі вони мають різний рівень підготовки. Частина дітей у 16–17 років йде працювати або виїжджає на заробітки, адже потрібно утримувати сім’ю. Часто батьки залучають дітей до роботи. Я неодноразово говорила з батьками, що дитина не повинна рубати дрова — це обов’язок дорослого. Проте для них це норма: вони вважають, що діти мають працювати на сім’ю. Старші дівчата доглядають молодших братів і сестер, на навчання часу не дуже вистачає».

Проте у школі можуть похвалитися й протилежним досвідом. Сюди повернулася працювати одна з їхніх випускниць, влаштувавшись вчителькою молодших класів, що є свідченням глибокого зв’язку та відданості своїй альма-матер.

Тим часом закінчується перерва, гомін за вікном поступово стихає, діти розходяться по своїх класах. У сусідньому приміщенні саме проходить урок, який проводить Тетяна Рипкович, вчителька образотворчого мистецтва. Учні старанно малюють натюрморт, уважно слухаючи поради свого педагога. Інтер’єр класу оформлений відповідно до творчої атмосфери: роботи дітей, багато кольору та нестримної фантазії. Ще кілька десятків яскравих малюнків вчителі з гордістю демонструють у коридорах школи. Творчість тут давно вийшла за межі класних кімнат, адже зовнішні стіни шкільних приміщень також розмальовували самі школярі разом зі своєю вчителькою. І численні перемоги у мистецьких конкурсах – це ще один доказ таланту учнів Ужгородської школи №13.

Раніше наше видання інформувало, що ужНУ відзначив випуск бакалаврів факультету міжнародних економічних відносин.