Ужгород 1930-х у нарисах ірландського журналіста Роберта Смайлі. Епізод з книги «Карпатські контрасти»

Наприкінці березня читачі матимуть унікальну нагоду зануритися в атмосферу міжвоєнного Закарпаття завдяки виходу книжки «Карпатські контрасти». Це видання, підготовлене ужгородським «Видавництвом Олександри Гаркуші», представляє репортажі ірландського журналіста та головного редактора впливової газети «The Irish Times» Роберта Смайлі. Його подорожі Чехословаччиною у 1937 році детально описані на сторінках книги, значна частина якої присвячена Підкарпатській Русі, нині відомій як Закарпаття.

Майстерний переклад з англійської мови виконала Владислава Кізман, даруючи українському читачеві можливість відчути дух епохи. Передмову, ретельне упорядкування матеріалів та багате фотоілюстрування підготував відомий краєзнавець Михайло Маркович. Завдяки понад сотні рідкісних світлин 1930-х років, книжка відтворює яскраву панораму тогочасного життя – від космополітичного Ужгорода до найвіддаленіших гірських поселень Карпат.

Бажаючі першими познайомитися з цим унікальним виданням Роберта Мейра Смайлі можуть оформити попереднє замовлення, перейшовши за посиланням.

Аби ви могли вже зараз відчути неповторну атмосферу та зазирнути в Ужгород майже столітньої давнини, ми ексклюзивно пропонуємо вашій увазі один із фрагментів майбутнього видання.

СТОЛИЦЯ ПІДКАРПАТСЬКОЇ РУСІ: В УЖГОРОДІ

Коркмен у ліфті

Навіть попри те, що на географічних картах його розміри здаються доволі скромними, Ужгород насправді є чарівним невеличким містом. Мушу чесно зізнатися, що до цієї подорожі я ніколи не чув про річку Уж, і якби не побачив її на власні очі, ймовірно, сумнівався б у її існуванні. Однак це досить значна водна артерія, яка в межах Ужгорода виявляється помітно ширшою за Ліффі в районі знаменитого мосту О’Конелла. Відвідувачів, які вперше прибувають до Ужгорода, одразу ж вражають дві речі. По-перше, це дивовижні рибалки, сповнені ентузіазму, що сидять на високих стільцях прямо посеред річки, виловлюючи неймовірну кількість кефалі, якою буквально кишить Уж. А по-друге, це надзвичайно прості та водночас винахідливі методи миття автомобілів, що використовуються в цих краях.

Там, де річка Уж трохи замулилася, вона стає досить мілководною. Це дозволяє тим небагатьом ужгородцям, які володіють власним автотранспортом, просто з’їжджати з набережної безпосередньо в річку, де вода сягає лише до осі коліс. Моя поїздка до Ужгорода відбулася на початку жовтня, і я спостерігав, як водії у купальних костюмах вистрибували зі своїх автомобілів з відрами в руках, поливаючи водою свої транспортні засоби. Того ж дня, буквально за двісті метрів від центру міста, я бачив місцеву домогосподарку, також у купальному костюмі, яка прала білизну на березі річки, що створювало доволі колоритну картину.

Адміністративний центр

Річка Уж природно розділяє місто на дві частини. Раніше через Уж пролягав лише один міст, проте нещодавно був зведений ще один, відомий як міст Масарика, розташований приблизно за чотириста метрів на захід від головного. З того часу, як місто перейшло під управління Чехословаччини, воно почало стрімко розвиватися. У давні часи Ужгород був лише одним із численних провінційних центрів Угорщини, який угорці занедбали та майже повністю залишили напризволяще. Тепер це адміністративний центр великого регіону Підкарпатська Русь, у розвиток якого чехи вкладають значні кошти, і який почав демонструвати всі видимі ознаки зростання добробуту та процвітання.

На північному березі річки уряд збудував не лише декілька величних адміністративних споруд, краса яких вражає, але й масштабні житлові квартали, призначені для державних службовців. Ці нові, розкішні будівлі елегантно розташувалися між двома мостами. В одній з них розмістилася головна адміністрація, відома як Земський уряд. Споруда спроєктована у дуже сучасному стилі і призначена слугувати місцем засідань для крайового уряду, коли Підкарпатська Русь отримає очікуваний статус автономії. Тут облаштовано надзвичайно новомодну, елегантно обставлену залу для пленарних засідань, а також простору приймальню для проведення різноманітних церемоній. Єдине місце, з яким я міг би порівняти Земський уряд, — це Стормонт, хоча мушу визнати, що Ужгород у відношенні величності архітектури перевершує Белфаст.

Ліфт «патерностер»

Особливу зацікавленість у мене викликала система ліфтів, що функціонувала в будівлі Земського уряду. Будучи, з центральноєвропейської точки зору, необізнаним провінціалом, мушу визнати, що раніше мені ніколи не доводилося бачити нічого подібного. Ймовірно, мої ужгородські друзі вважали мене геть відсталим, адже я висловлював щире здивування та захоплення цими ліфтами. Припускаю, що деякі читачі цього тексту вже знайомі з ліфтами, які називаються «патерностер», але особисто я бачив таке вперше, тому радів, немов мала дитина. У будівлі Земського уряду, хоча й існують розкішні сходи, складається враження, що ними ніхто ніколи не користується — власне, вони відгороджені від передпокою мотузкою, а вхід туди позначений написом «Zakazan», що чеською означає «заборонено». Оскільки сама будівля досить висока, відвідувачі мусять використовувати ліфт, сконструйований за принципом ескалатора, тобто рухомих сходів. Допоки одна кабінка піднімається вгору, інша синхронно спускається вниз, утворюючи безперервний цикл. Цей тип ліфта не має дверей, але на кожному поверсі розташовані два отвори, завширшки як звичайні двері, тому коли кабінка рухається вгору або вниз, ви просто застрибуєте в неї. Принаймні, так це працює в теорії.

На практиці, однак, усе виявилося не так просто. Ми ледь не вивели з ладу всю систему під час нашого першого візиту до Земського уряду. В ліфт дозволено заходити лише по одному (одна людина — одна кабінка, така задумка), але Томмі Тіттлмаус був настільки тендітним, що запропонував поїхати разом зі мною нагору, залишивши Коркмена чекати наступної кабінки. Ми з Томмі елегантно застрибнули в ліфт, і в ту ж мить Коркмен охопила паніка. Не знаю, чи подумав він, що ми залишаємо його напризволяще, чи в нього стався раптовий напад клаустрофобії, але щойно ми почали зникати з його поля зору, наш приятель підстрибнув, за лічені секунди схопив ручки-близнюки ліфта і щосили рвонув у кабіну до нас із Томмі. На щастя, ліфти в Ужгороді виготовлені з міцних матеріалів, тому для нас усе закінчилося добре. Навіть не хочу думати про те, що могло б статися, якби мозок нашого товариша спрацював на мить пізніше. Спочатку я не міг зрозуміти, чому ці ліфти називаються «патерностер», але згодом дізнався, що ідея запозичена від перебирання чоток під час читання молитви — так би мовити, графічна метафора, хай і не цілком доречна.

Земський уряд є найбільшою урядовою будівлею серед усіх інших прекрасних державних установ у місті. Більшість із них була зведена з використанням місцевого граніту та штучного мармуру, що створює декоративний, але водночас стриманий і вишуканий ефект. Це місце оповите аурою простору, що робить його надзвичайно привабливим для відвідувачів. Для прикрашання нових будівель щедро використовують квіти. Перед Земським урядом можна побачити численні кущі червоної шавлії, а вздовж берега річки простягається широка набережна з чудовими квітковими насадженнями. Крім того, на набережній встановлено безліч лавиць, на яких вечорами відпочивають поважні та респектабельні ужгородці. Захід сонця в Ужгороді просто розкішний, а краєвид на річку з головного мосту незадовго до нього — найкраще, що мені доводилося бачити.

В кінці набережної стоїть невеличка російська церква, яка направду виглядає наче пряничний будиночок (це Церква Покрови Пресвятої Богородиці, збудована російськими емігрантами в Ужгороді у 1930 році як пам’ятник російським солдатам, полеглим у Першій світовій війні). В Ужгороді небагато росіян, практично всі вони є біженцями, які не мають особливих фінансових статків. Задля забезпечення вірян власною церквою місцевий піп (священнослужитель російською) вирішив звести її власноруч і спромігся зробити це за допомогою декількох майстрів з околиць. В результаті вийшла чарівна невеличка будівля, яку ви бачите на фотографії.

Кольорова гама церкви виконана у тьмяно-червоних та білих тонах, а на виполірованій опуклій верхівці багряним кольором віддзеркалюється захід сонця, створюючи неймовірно живописну картину.

Пережитки минулого

Коли ми вирішили оглянути цю маленьку церкву, попа на місці не виявилося, тому екскурсію нам провів паламар — літній росіянин, якого хвилею війни занесло аж в Ужгород (російська армія ледь не зайняла місто у 1916 році). На ньому була біла сорочка в російському стилі, і виглядав він як типовий царський солдат давніх часів, тільки років на двадцять старший. Він показав нам декілька цікавих ікон та інших церковних предметів, які були зібрані священнослужителем. Одна з них належала Миколі Миколайовичу — дядькові останнього царя, який певний час був головнокомандувачем російської армії. Інші, більш дрібні речі, були підібрані на полі бою у різних частинах Рутенії. Піп та його помічники дбали про інтер’єр церкви з особливою любов’ю. Все це дуже пригнічувало, якщо чесно. Тут був аванпост російського православ’я — релігії тисячі звичайних російських полонених, яких ми бачили під час війни, релігії, яка мала велике значення для тих доблесних сердець, але вона була як квітка, яку зрізали з материнського стебла, — приреченою на смерть. В усіх куточках Рутенії можна зустріти такі маленькі острівці стародавньої російської культури. Типаж російського офіцера зустрічається скрізь — Чехословаччина дає їм притулок, тому таких там щонайменше тисячі. У цьому відношенні в спостерігача знову з’являється відчуття, що він присутній при занепаді цивілізації. Ці росіяни все ще зберігають гордовитий вираз обличчя і спритність минулих часів, проте в їхніх очах часто повно смутку, а у шлунках — порожнечі. Все, що вони колись представляли, зникло назавжди.

Грецька та римська церкви

На протилежному від російської церкви боці річки розташований греко-католицький комплекс будівель. Він складається з чудового собору з двома вежами-близнюками, семінарії, де готують усіх священників краю, та інших церковних приміщень. Варто зазначити, що основною церквою у Підкарпатській Русі є саме греко-католицька.

У регіоні також проживає чимало римо-католиків, переважно словаків, а також існують значні осередки протестантизму, здебільшого лютеранства. Тут я мав би пояснити різницю між греко-католиками та римо-католиками, але побоююся, що мій друг з Корка може прочитати ці рядки, чого я насправді сильно бажаю, а він у нас краще знається на цих питаннях, як, власне, й на усіх інших. Направду, цей чоловік породжує в мені комплекс неповноцінності, настільки багато він усього знає. Проте між цими двома релігійними напрямами є одна очевидна різниця, про яку навіть такий невіглас, як я, може написати. Греко-католицьким священникам дозволено одружуватися, правда, вони мусять зробити це перш, ніж їх висвятять на служіння. Це призводить до того, що більшість з них одружуються в дуже молодому віці — порівняно з ірландськими стандартами шлюбного віку — оскільки після того, як вони починають служіння церкві, одружитися більше не вийде.

Ймовірно, найбільш впливовою людиною у Підкарпатській Русі є греко-католицький єпископ, якого поважають усі політичні еліти. Церква в тих краях має дуже сильні позиції, а народні маси надзвичайно лояльні до неї. Якби коли-небудь дійшло до протистояння цивільних та релігійних інституцій, то церква однозначно виграла б, тому уряд у Празі, будучи досить мудрим, піклується про те, аби такі зіткнення не відбувалися. Вочевидь, саме заради реалізації цієї політики губернатором Підкарпатської Русі було призначено приємного старшого пана на прізвище Грабар, який раніше був греко-католицьким священником.

Питання совісті

Я мав довгу розмову з паном Грабарем у його невиразному ужгородському офісі, який разюче відрізняється від розкішних кабінетів Земського уряду. Він щойно повернувся до Ужгорода з Праги, куди їздив на поховання Масарика, і попутно спромігся понизити мою самооцінку випадковим зауваженням. Ми обговорювали подорожі залізницею, яких у мене було чимало, і я поспівчував йому з того приводу, що йому довелося їхати зі столиці всю ніч — такий собі проміжок часу в п’ятнадцять годин.

— Ви можете спати в поїзді, сер? — запитав я губернатора.

— Звичайно, що можу, — відповів він. — Падаю, як колода, і сплю.

— Тоді ви везучий, — сказав я, — бо я не можу.

— Ах, любий мій, — відповів він лукаво, — у мене просто чиста совість.

1:0 на користь владики.

Значною мірою губернатор Підкарпатської Русі, як і наш власний генерал-губернатор, є номінальною особою. Його присутність на посаді керуючого справами справляє враження на місцеве населення, оскільки він народився і виріс в Ужгороді, русин до самих кісток і розмовляє тією ж мовою, що й народ. На папері обов’язки губернатора виглядають дуже солідно, але в реальності вони зводяться до таких питань, як призначення єпископів, що надзвичайно важливо, а також загальний контроль за крайовою адміністрацією. Людина, яка дійсно є значущою — це віцепрезидент. Слово «віце» тут виступає радше мовним зворотом. На цю посаду центральний уряд у Празі призначає чеха. Віцепрезидент займається управлінням і, наскільки мені довелося бачити протягом мого короткого перебування в цьому місті, робить він це надзвичайно добре. Люди звертаються до губернатора, коли їм щось потрібно. І це просто неймовірно, скільком людям у Підкарпатській Русі постійно «щось потрібно», але якщо ви бажаєте, аби справа була зроблена, — вам до віцепрезидента. Коли я почув про масштаби протекціонізму в Ужгороді, то у мене виникла велика спокуса провести аналогію із Корком, але мій компаньйон із півдня мав важку руку і біцепс, як у Томмі Фарра, тому я утримався.

Добра робота

Губернатор та віцепрезидент виконують роботу, яка викликає захоплення. Реформи, що їх у Підкарпатській Русі проводить чехословацький уряд, просто вражаючі, тому я спробую розповісти про них трохи нижче. Весь регіон був страшенно занедбаний угорцями, єдиним інтересом яких було його спустошення. Частково із щиро альтруїстичних мотивів, а частково — заради забезпечення лояльності народу, чехословаки вливають у регіон гроші, намагаючись наздогнати втрачений час минулих століть. Вони створили службу охорони здоров’я. Забезпечили роботу сотні шкіл, як початкових, так і середніх, а також зробили все, що від них залежить, для розвитку місцевих промислових підприємств, з метою покращення економічних умов місцевих мешканців. Це справжнє Геркулесове завдання, однак за нього рішуче взялися, а коли мешканці Чехословаччини задіяні в якійсь справі, їм рідко щось не вдається.

До слова, нещодавно обговорювалася тема: міжнародний день музеїв в Ужгороді: культурне свято та безкоштовні виставки.