Ужгород під тиском переселенців: між солідарністю та напругою

Початок повномасштабної війни у лютому 2022 року приніс на Закарпаття раптовий сильний потік внутрішньо переміщених осіб. Уже за перший місяць до області прибули понад 220 тисяч людей (це майже 20% населення регіону). Ужгород, найменший обласний центр з населенням близько 120 тисяч, перетворився на притулок для десятків тисяч біженців. За даними дослідників УжНУ, лише в самому місті поселилося понад 50 тисяч переселенців – приріст населення більш ніж на третину. Для багатьох із них Ужгород став першим пунктом безпеки: сюди приїхали люди з усіх районів Сходу і Півдня України, в пошуках роботи, притулку та відчуття нормального життя.

Реакція містян: між гостинністю й тривогою

Багато ужгородців зустріли переселенців з теплом і готовністю допомагати. Опитування та фокус-групи показують, що навіть зовсім незнайомі люди охоче надають ВПО підтримку – хтось приймає гостей у власних оселях, хтось запрошує до роботи чи організовує волонтерські ініціативи. Як пояснює директорка ГО «Неємія» Тетяна Мачабелі, місцеві часто відкривали свої домівки для втікачів безоплатно. За її словами, мешканці Ужгорода об’єднувалися навколо допомоги – люди висловлювали щире співчуття й «намагалися зробити життя ВПО «як удома». У мережі також ширилися позитивні історії: скажімо, перший гуртожиток для біженців у місті швидко був облаштований за допомогою місцевих благодійників і громадських організацій.

Водночас стрімке зростання чисельності міста породжує й хвилювання. За результатами опитування наприкінці 2025 року понад 40% опитаних жителів Закарпаття визнали, що ставляться до переселенців «гірше, ніж до місцевих». Дехто нарікає, що доводиться «ділитися» дорогими послугами та роботою з чужинцями: мовляв, переселенці частіше купують місцеву нерухомість чи швидко отримують допомогу, яку решта суспільства змушена очікувати. У суспільстві навіть ширяться нарікання – «де росте попит, росте й ціна», – які нагадують, ніби все розпродано і державні пільги тепер «для приїжджих». Згідно з тими ж опитуваннями, 36% респондентів ставляться до ВПО «так само, як до місцевих», а от решта виражає недовіру. Найпоширеніші пояснення негативу: нібито «чимало ВПО є заможними, викупили місцеву нерухомість» (19,7%) чи «приїхали з місць, що не постраждали від війни» (18,9%), а також дорікають, що деякі «не хочуть працювати, продовжують жити за рахунок виплат» (17,5%). Такі прикмети образ «байдужого переселенця» поширюють у соцмережах, що підсилює напругу. Однак експерти зауважують: досвід показує – гостинність Ужгорода все ж перевищує побоювання. Багато переселенців кажуть, що зустріли тут «тепліший прийом, ніж очікували», а місцеві поступово звикають до нового спільного життя.

Тиск на житло та інфраструктуру

Несподіваний наплив людей відчутно ускладнив життя Ужгорода. Передусім це стосується житла: ціни на оренду квартир різко злетіли. Ще на початку 2023 року рієлтори констатували, що вартість житла зросла в 2–4 рази через величезний попит і брак пропозиції. У практичних цифрах це означало: однокімнатну квартиру зараз здають за 20 тисяч гривень і вище, часто в доларах чи євро. Як відзначає Вікторія Берещак, експертка з нерухомості, основна причина – шалений попит людей, які хочуть бути ближче до кордону. За словами Тетяни Мачабелі, таких цін ніхто не очікував: до Ужгорода приїхали люди з великими капіталами, і вони в умовах обмеженої пропозиції змогли «задавати» ринкову ціну на житло. У відповідь місцеві власники нерухомості почали різко переглядати ставки вгору, хоча багато хто й раніше здавав житло друзям чи малозабезпеченим безкоштовно. Інші рієлтори уточнюють: сьогодні основними орендарями Ужгорода є вже не туристи, а саме внутрішньо переміщені особи та працівники у відрядженнях – такий стабільний попит додатково розгойдує ринок.

Перенавантажилася й міська інфраструктура. За результатами фокус-груп, середніх ужгородців найбільше турбує «щільність» міста: з’явилися щоденні затори на дорогах, особливо вранці й увечері, різко зменшилася кількість вільних паркувальних місць, а в магазинах та аптеках утворилися черги. Улюблені парки та площі, колись тихі й малолюдні, сьогодні переповнені: у години пік інколи важко проштовхнутися повз натовп. За свідченнями місцевих активістів, це не лише дискомфорт – змінюється сам простір міста, від якого частина людей відчуває тривогу. З іншого боку, Ужгород і раніше мав дефіцити: раптом відкрилися «багацькі» магазини і нові послуги, і в результаті бізнес у деяких сферах навіть оживився. Більше того, тренд на цифровізацію та віддалену роботу дозволив частині людей менше возитися з комуналкою. Проте саме через високий попит реальної допомоги – субсидій чи безкоштовних консультацій – стало менше помітно, а багато традиційних благодійних акцій переорієнтувалися на переселенців, залишивши місцевих «на черзі».

Конфліктні історії на тлі гуманітарної кризи

Хоча Ужгород найчастіше називають прикладом мирного співіснування, кілька випадків все ж викликали широкий резонанс. Так, на початку 2023 року Уповноважений із прав людини оприлюднив інформацію про будинок у селі Дубриничі під Ужгородом, збудований на кошти Червоного Хреста для переселенців. Проте місцева влада спочатку повідомила, що будівля «не готова», а згодом передала приміщення в комерційну оренду – власне для бізнесу, а не для біженців. Така ситуація – фактично приховане невикористане житло – стала приводом для гніву: уповноважений Дмитро Лубінець назвав це «підривом довіри» до місцевої влади.

Ще одним болісним питанням стали скарги на нерівномірний розподіл допомоги. У соцмережах та місцевих групах ширилися історії, нібито переселенці начебто отримують більші продуктові набори і пільги, в той час як корінні мешканці стикаються з бюрократією. Ці побоювання особливо активували старших людей: «хто віддав нашим пенсіонерам бюджет, коли наше місто прийняло чужих», – питали критики. Дехто взагалі припускав, що через ажіотаж навколо ВПО забули про ветеранів війни чи інші пільгові категорії. Такі гострі оцінки не завжди підтверджені фактами, але вони існують на тлі буденної конкуренції за роботу, житло та ресурси.

Попри це, помітно й інше: багато суперечок швидко вщухають, коли люди починають говорити одне з одним. Місцеві волонтери та переселенці розповідають, що участь у спільних проєктах і дозвіллі допомагає знизити напруження. Зрештою і соціологи зауважують – Ужгородці «відчутно згуртувалися» перед обличчям війни, аби допомагати тому, хто цього потребує.

Думки влади й експертів: виклики інтеграції і шляхи порозуміння

Місцева влада підтверджує: підтримка ВПО – один із пріоритетів. Як повідомляв заступник міського голови Вадим Борець, всі переселенці в місті мають відчувати підтримку та захист. Ужгород ще навесні 2022 року одним із перших утворив Координаційну раду з питань ВПО, яка регулярно збирається для вирішення ключових питань інтеграції. За 2022–2025 роки за участі цієї Ради в місті реалізували десятки проєктів – від відбудови будинків і капітального ремонту гуртожитків до безкоштовних курсів навчання та центрів психологічної підтримки. Так, на форумі «Діалог та партнерство» у липні 2025 року керівники ОВА та мерії повідомили, що лише за три роки в комунальну та соціальну інфраструктуру для ВПО залучено понад 9,7 мільйона гривень інвестицій і грантів. Місцеві чиновники кажуть, що вже встигли започаткувати програми із забезпечення житлом та працевлаштуванням, а також спільно з громадськими організаціями розробляють подальший план дій.

Громадські активісти та аналітики додають: Ужгородська модель інтеграції має свої переваги й недоліки. Виконавиця однієї з програм Оленія Бокоч із мерії відзначала широке залучення громадських ініціатив переселенців та міжнародних організацій до розв’язання проблем ВПО. Експерти з УжНУ наголошують, що спільна активність дала результат: переселенці стали волонтерами, відкривали тут бізнеси, і все це зміцнило громаду. Водночас вони вказують на те, що допомога та ресурси мають розподілятися максимально прозоро. Соціолог Петро Токар відзначає, що чимало проблем ВПО можна було б уникнути простим інформуванням людей і впровадженням чесних правил: «якщо ми зможемо показати кожному, хто і чому отримує допомогу, упередження поступово зникнуть».

Результатом має стати збалансована стратегія: за словами дослідників, найефективніше, коли місцева громада бачить, що переселенці поступово долучаються до спільних справ – працюють, платять податки, заробляють власні гроші і водночас допомагають тим, хто щойно приїхав. Саме так утворюється міцна солідарність – ключове визнання усіх зацікавлених сторін, що вони є спільнотою, а не «новими» і «старими» по окремо.

Висновки

Ужгород пройшов через найбільший демографічний шок за кілька поколінь. Місцеві уже звикли жити 24/7 під сирени без комендантської години – і тепер вчаться жити разом з багатьма десятками тисяч нових сусідів. Потреба в порозумінні очевидна: з одного боку, переселенці шукають тут безпеки і підтримки, адже їхнє нове життя розгортається в цьому місті. З іншого – ужгородці потребують реальних гарантій, що наплив не призведе до шкоди їхнім інтересам.

Саме тому експерти радять зберігати поміркованість: уникати узагальнень на кшталт «усі переселенці – тільки обтяження», але й не применшувати відчуття людей, які щодня стикаються з перевантаженими чергами і зростанням цін. Шляхи порозуміння лежать через діалог та співпрацю: місто вже поділило десятки квартир і офісів, виділило кошти на розвиток інфраструктури, і кожна нова ініціатива – від освітніх програм для дітей переселенців до навичкових курсів – згуртовує суспільство. Цей баланс і випробовує зараз Ужгород: місто сповнене викликів, але теж демонструє неабияку гнучкість. Як підсумовують місцеві лідери та соцопитування, найкращим рішенням є підтримувати співжиття на засадах взаємоповаги й довіри – і тоді навіть у найтяжчі часи громада зможе бути єдиною.

Раніше наше видання інформувало, що забув, де припаркував: незвичайний виклик для патрульних в Ужгороді.