Ужгород між спокоєм тилу та тягарем війни: Як живе місто за тисячу кілометрів від фронту

Тихий, спокійний та неспішний Ужгород, що завжди асоціювався з легкістю прикордонного життя, сьогодні виглядає зовсім інакше. Повномасштабна війна вплинула на нього дивним чином. Як зазначає журналістка Frontliner Анна Семенюк, місто наповнилося новими цінними людьми, принесло багато добрих і поганих ідей, а також змусило його «наїжачитися» височезними будівельними кранами. Поряд із цим Ужгород наповнений відчайдушністю місцевих волонтерів, жертовністю справжніх воїнів та величезним бажанням разом із усією країною втриматись на плаву.

Контрасти буденного життя в прикордонному місті

Ужгород, незважаючи на війну, залишається містом, де життя ніколи не поспішає, а будь-які справи традиційно вирішуються за чашкою кави. Це місто легких прогулянок набережною та щирих привітань через кожні двісті метрів.

Це місто, де немає комендантської години, і звідки пішки можна дійти до кордону з Євросоюзом. Ужгород, який довгий час несправедливо «упаковували» у провінційність, став зараз магнітом, центром тяжіння для багатьох людей. Сюди прагнуть потрапити впливові й не впливові, багаті й дуже багаті, бідні й дуже бідні — усі, хто шукає відчуття спокою та безпеки під час війни. Для столичних селебритіз придбання квартири в Ужгороді перетворилося на пункт зі списку найзаповітніших бажань. Сюди масово релокують бізнеси, тут прагнуть купити ділянку, побудувати будинок чи відкрити нову справу, від магазину до похоронного бюро.

Тягар провини тилового міста

Бути тилом, розташованим за тисячу кілометрів від фронту під час жахливої війни, — надзвичайно непросте завдання. Медійний простір створив настільки стійку картинку «безпечного Закарпаття», що більшість українців не згадує, що сюди теж долітають російські ракети. Частіше жартують про нібито багатих переселенців, ухилянтів чи нічні посиденьки в кафе.

Ужгород несе тягар провини тилового міста з терпінням і розумінням. Однак він має сміливість заявити, що жахи війни — це не тільки вибухи та зруйновані будівлі. Війна тут виглядає зовсім інакше, але вона присутня. Не визнавати її наявність означає не знати інших облич війни, окрім жахів бойових дій, або намагатися відгородити себе від неї.

Коли війна прийшла у потягах та в очах

24 лютого 2022 року Ужгород не прокидався від обстрілів, але він вибухав емоціями. У місто, з якого пішки можна дійти до кордону з Євросоюзом, масово з’їжджалися люди з усієї України. Вони несли із собою лише життя, зібране у дві клітчасті сумки, та жах війни в очах і серцях.

У той ранок Ужгород застиг у невідомості. Містяни обмінювалися поглядами зі сльозами. Хтось нервово пив каву, хтось знімав готівку, а хтось ставав у довжелезну чергу до військкомату. Того дня вокзал та саме місто стали емоційним центром: зустрічей, розставань, надій, розчарування, жаху і доброти. Кожен поїзд наближав до міста війну. Ужгородці вперше побачили її в очах тих, кому довелося покинути рідний дім.

У ті дні місцеві жителі масово допомагали: поселяли біженців серед ночі, довозили до кордону, готували тонни гарячих страв, знаходили одяг, приносили бутерброди до кілометрових черг до Словаччини, облаштовували прихистки та допомагали тим, хто розгубився.

Війна стирає майбутнє і минуле: Протилежності в центрі міста

Ужгород став містом, яке зібрало в собі протилежності. За сусідніми столиками в кафе сидять люди, які живуть в обіймах із DeepState, і ті, хто безмежно «втомився від війни». Поряд на стареньких вулицях ходять ті, хто віддає останнє на ЗСУ, і ті, хто переймається лише «хай воюють сини депутатів». На одній площі зустрінуться ті, хто готовий вкладати мільйони у незаконну забудову, і ті, хто відчайдушно захищає стару архітектуру та парки від знищення.

Війна породила відчуття відсутності перспективи. Люди не бачать, яким може бути майбутнє, але водночас стають свідками того, як стирається і минуле: дружні стосунки руйнуються об поняття «вибір», а цінні спогади отруюються тим, як хто повівся після 24 лютого 2022-го. Знищується і старий вигляд міста через забудову, і причина цього — теж війна, але не лише через росіян, а й через нас самих, які це дозволяємо.

З’являється все більше питань до існування справедливості:

• Як волонтери можуть збирати кошти на машини для ЗСУ, тоді як хтось із впливових осіб будує нову віллу чи купує люксове авто?

• Як хтось безкоштовно віддає квартиру для переселенців, а хтось виїхав як біженець за кордон, щоб здавати своє житло вдома за неймовірні суми?

• Як можуть поряд існувати ті, хто ліпить вареники для поранених у госпіталі, і ті, хто йде на віп-дискотеку в нові готелі?

Життя під «Мелодію» Скорика: Горе, яке не чутно, але відчутно

Анна Семенюк стверджує: «Я чую війну в Ужгороді щодня». Вона лунає майже під вікнами офісу, розриваючи буденність «Мелодією» Мирослава Скорика. Ужгород ховає своїх людей, які загинули на війні, були вбиті війною чи вбиті байдужістю.

Місто наповнене чеканням і горем. Майже в кожній родині чекають когось із фронту або моляться за зниклого безвісти. Найболючіше — це зустрічати очі матерів і батьків, які втратили синів.

Траурна хода з троє маленькими дітьми, які йдуть за труною свого батька, В’ячеслава Бека, — 35-річного ветерана АТО, який помер у навчальному центрі, є яскравим підтвердженням цієї невидимої присутності війни. Процесія мине, але місто далі буде гудіти своєю буденністю, «старанно вдаючи, ніби дійсно живе».