Сергій Федака – унікальна особистість Закарпаття. Доктор історичних наук, професор Ужгородського університету, відомий письменник, публіцист і краєзнавець, автор 16-томної «Історії України», який вражав своїм інтелектом, працездатністю і харизмою. На жаль, доля відпустила йому вкрай мало – лишень 60 років. Днями його посмертно нагородили міською премією імені Петра Скунця.
Пів року, як Сергія Федаки нема з нами, а відчуття втрати тільки зростає. До ювілею ми запланували із ним велике інтерв’ю, але все відкладалося на потім. І лише, коли він потрапив в лікарню з важким діагнозом, стало зрозуміло, що, не дай Боже, це остання можливість його записати. Говорилося, зрозуміло, в першу чергу про здоров’я, але в проміжках тих недовгих візитів вдалося зафіксувати чимало цікавих фактів і думок з уст Сергія перед відходом у Вічність. Публікуємо тут окремі уривки на згадку про непересічну постать нашого часу.
29 грудня 2024 року
«Найвдаліший мій твір ще не написаний»
– … Я радий, що ти ожив.
– Ну як сказати? Фізично, візуально так. Але загалом не дуже.
– По очах відчувається.
– Ходити поки не можу.
– Якщо тебе випишуть, то будеш тепер вдома.
– Лежати. І смисл? «Все єво любілі, а потом убілі».
– Хоча вдома ти вже би міг сісти за інтернет.
– Це таке…
– Може би й писав.
– Так.
– Як у тебе з літературою? Ти вже з нею зав’язав?
– Я, Сашко, за ці 15 днів з усім зав’язав.
– Останній твій роман вийшов понад десять років тому.
– Якщо міряти романами, то так. Причому це я навіть романами не вважаю. Якщо ти про «Валентина Другета». У 2009 вийшов «Карпатський кросворд», а 2010 – «Валет».
– То це вже 15 років?
– Так.
– А чого ти перестав писати?
– По-перше, Сашко, чим не роман – «Ковчег над Ужем»?
– Ну це так, як Гоголь назвав поемою «Мертві душі».
– В принципі – так. Але меншою мірою умовно, ніж «Мертві душі» поема.
– А наскрізний сюжет?
– Це наскрізний сюжет: історія Ужгорода від заснування.
– Герой – місто Ужгород. Як писало радянське літературознавство: «Герої даної книги – радянський народ»…
– Значить, у тебе нема тяги до писання великої прози?
– Та ні, не в тязі справа. Просто на Закарпатті нема літературного ринку. Це в межах України є кілька творчих одиниць, які можуть працювати. По-друге, «Валет Валентина Другета» почав писатися як проєкт для Васі Кузана. Мовляв, «ми видамо альманах, я хочу від тебе уривок історичного твору». Я написав шматочок, відіслав Кузану, воно, звичайно, не вийшло. Потім продовжив і відніс Віктору Браславцю.
– А що за альманах Кузан хотів видавати?
– Ой! У нього стільки ідей…
– Але ти ж писав ще прозу.
– Можливо.
– Пригадую «Василеві дзеркала». Що це було?
– Це повість про Василя Довговича.
– І вона теж недописана?
– Чому? Вона уривками вийшла в журналі «Екзиль». Вона незакінчена, як і журнал «Екзиль». Вийшло, може, 5-6 подач.
– Наскільки вона написана?
– На мало. Це початок.
– А матеріал звідки брав?
– На основі його «Поемати». Це інтерпретації.
– І коли це було?
– Десь у 2005-му.
– Тобто це твій найперший прозовий текст?
– Мабуть.
– І ти до нього вже не повертався?
– Я ні до чого не повертався.
– А чого так рішуче? Я завжди повертаюся, якщо не доробив.
– Бачу, так.
– Тому що цікавих ідей не так багато.
– Отож-бо…
– Тоді «Історія Ужгорода в анекдотах і апокрифах» твій четвертий твір, якщо говорити про велику прозу.
– Хай буде так.
– Це вже твоя ідея?
– Так.
Сергій Федака презентує свій роман в Чинадіївському замку
– Ці анекдоти ти звідкись брав?
– Ні, це переважно авторські.
– Мені здається, що цю книжку найменше прочитали і зрозуміли.
– Хоча ніби така замануха – історія Ужгорода в анекдотах і апокрифах, але не пішло.
– Думаю, що через те, що воно одноманітне. Коли є сюжет, то слідкуєш за героями, колізіями, конфліктами.
– Тут сюжет – історія Ужгорода. Більш-менш лінійно: від початку до кінця. Там практично всі епохи відображені.
– Коли вийшла твоя прозова збірка «Яблуко від Єви»?
– Теж десь у 2004 році.
– Її гарно сприйняли. Можливо, найкраще з того, що ти написав. А чому взявся її писати?
– Не знаю. Писав її як збірку, як цілісність…
– А більше ти до прози не звертався?
– Більше – ні…
– Скільки в тебе вийшло поетичних збірок?
– Мабуть, п’ять…
– Вірші в тебе народжуються весь час чи ти сідаєш і пишеш цикл?
– Другий варіант. Я сідаю і вони йдуть. Це не спонтанно.
– Який твій найвдаліший твір?
– Мені легше писати поезію, ніж прозу. Найвдаліший твір ще не написаний.
– А з тих, що написані?
– Я вважаю все-таки «Ковчег над Ужем».
– А на другому місці?
– Я би не став розставляти по місцях. Вони приблизно однакові.
– Можливо, тому, що «Ковчег» сприйняли не як літературний твір, а як есеїстику.
– Ну, так, так.
– Він, мені здається, мало має історизму.
– Ну як історизму? Там принципова карнавальність. Історичні реалії там є, тільки вони обіграні…
«Вийду на волю, запрацюю»
– Кажеш, що краща твоя книжка ще не написана. А маєш ідею, яку би ти хотів реалізовувати?
– Моя головна ідея зараз – встати на ноги і піти звідси. Це буде нескоро і непросто. А після цього я готовий до реалізації всіх ідей.
– А над тою книжкою, про яку ми говорили – історія Закарпаття, ти працював?
– Вийду на волю, запрацюю.
– А зараз ти над чимось працював?
– За ці 15 днів ні над чим.
– Я маю на увазі в останні місяці.
– Ні
– А що твої студенти?
– Живі. Хлопчики поховалися.
– Хтось замінює тебе?
– Зараз нема пар в аудиторіях. Я підгадав, щоб їх не зірвати…
Петро Часто, Сергій Федака, Олександр Гаврош, Любов Дмитришин 2 червня 2024 року на балконі пожружжя Часто в Ужгороді
– …Як ти оцінюєш літературний процес на Закарпатті?
– А він існує?
– Я тебе запитую.
– Та не існує ніякого літпроцесу.
– А він існував?
– В радянські часи – так. А зараз коли треба присудити премію, постає проблема: а з чого? Це вибір не між літературними творами, а між різними позалітературними речами.
– Але і в радянські часи виходили по 5-10 художніх книжок у рік на Закарпатті. І книжку треба було довго чекати, навіть класикам. Тому літературний процес завжди був приблизно такий. Головне, щоб за рік щось вартісне з’явилось – бодай одна-дві книжки… Що б ти виділив із сучасної української літератури?
– З Горіха Зерня «Доця». Шикарний роман. Я спочатку подивився дві вистави за ним, а потім уже в бібліотеці взяв. Відзначив би роман Гаськи Шиян «За спиною»…
– А дитячу літературу читаєш?
– Звичайно.
– Яким чином?
– Зліва направо.
– Маю, на увазі звідки її береш?
– В бібліотеці, звичайно.
– Ти ходиш в бібліотеку?
– Як не дивно.
– В обласну?
– Ні, переважно в міську в «Пасажі».
– Береш те, що свіже?
– Так.
– Мені дуже бракує часу на читання. А в тебе, бачу, воно займає доволі часу.
– Нормально.
– Кілька годин на день читаєш?
– Так…
Сергій Федака і Миколка Гаврош з останній томом 16-томної Історії України, 3 вересня 2024 року
«Я людина не емоційна»
– В тебе вже з’являється бажання працювати?
– Я маю бажання вижити! Більше ніяких бажань не маю.
– Бачу, що ти себе краще почуваєш.
– Це приємно, що в тебе такі враження, але в мене – інші…
– Як тобі на дієті?
– Сашко, з 29 листопада я вже понад 28 днів не п’ю. Тобто, чи не вперше в житті алкоголь повністю вивівся з мого організму. Востаннє 29 листопада ми з мамою підняли чарочку вина за мого діда – Андрія Степановича.
– Це на його день народження?
– 30 листопада йому виповнилося 110 років.
– Ти його пам’ятаєш?
– Ще б пак!
– А коли він помер?
– Після 2000-го.
– Скільки тобі було років?
– 36.
– О, то ти з ним довго спілкувався!
– Так, на селі жив прадід Степан Йосипович, а дід – в Маріуполі.
– Так що ти Маріуполь знаєш?
– Добре.
– То ти їздив до них?
– Практично щоліта. Маріуполь ділиться на чотири райони. Наймолодший – лівий берег, офіційно в радянські часи це Орджонікідзевський район. Це район вулиць, що виросли довкола комбінату «Азовсталь». Там дід мав свою квартиру. В радянські часи називався бульвар 50 років Жовтня, в пострадянські – бульвар Меотида, антична назва. Він вів до пляжу.
– Будинок росіяни зруйнували?
– Так, я дивився в інтернеті. П’ятиповерхівка.
– Там уже ніхто не залишився?
– Задовго до того.
Олександр Гаврош із Сергієм Федакою в Середнянькому замку 23 серпня 2024 року
– Мама залишилася сама?
– У неї ще був брат, який у радянські чи перші пострадянські часи як нафтовик переїхав до Тюменського краю і там помер. Діти залишилися. Мама спілкується з братовою вдовою. Сьогодні дзвонили. Про політику не говорять, тільки на нейтральні теми.
– А що ти відчуваєш у собі маріупольське?
– Нічого не відчуваю. Я взагалі людина не емоційна.
– А яка тоді?
– Раціоналістична. На рівні раціо – там усе наше, доведеться його повертати і це буде страшенно важко. Те, що це своє рідне – так, це є відчуття. Але не на рівні емоцій, а на рівні раціональному.
– Ти відчуваєш свою причетність до того краю?
– Так, я знайомий із предками по дідові і з предками по бабі.
– Що ти взяв від тієї землі?
– Того, чого нема у закарпатців… Більший раціоналізм, прагматизм.
– Мені здається, що прагматичніших за закарпатців знайти важко.
– Це може в меркантильному плані.
– Я кажу радше про широту мислення.
– Так, там ширший політ думки. Там степове безмежжя.
– От у тебе воно є – мислення широке, стратегічне, концептуальне. Який закарпатець взявся би писати «Історію України» в 16 томах? Це про щось говорить. А дід твій ким був?
– І дід, і бабуся – торгові працівники. Він був у неї викладачем у торговому, між ними чотири роки різниці. Одружилися, і спалахнула війна з німцями. Він працював в ОРСі «Азовсталі». Розшифровується як «отдел рабочего снабжения». Це торгівельна організація, яка закупляла все для магазинів та їдалень. І був евакуйований з цим ОРСом у Нижній Тагіл на Урал. Під час війни постачав робітників усім необхідним. Потім повернувся у Маріуполь. Далі його призначили керувати універмагом – найбільшим у цьому Орджонікідзевському районі. І закінчив кар’єру директором універмагу. Його прізвище Єрьомко. Дід із Новотроїцького, це геометричний центр Донеччини, де було найбільше обстрілів упродовж останніх десяти років.
– То він був заможним у радянські часи?
– Порівняно з іншими – це був середній клас. Бабуся була директором гастроному – Поліна Максимівна Доля. Родом із села Берестове Бердянського району Запорізької області. Вони – українці, але між собою вже говорили російською. Може, в молодості розмовляли українською. У прадіда був колоритний суржик, він жив у Новотроїцькому.
– Так ти там побував?
– Так.
– А мама в кого пішла – в діда чи в бабу?
– Душевно їй ближче дід, а по замашках багато від бабусі.
– А дід був козацької породи – здоровий, головатий?
– Так, є ці моменти. Коли він на початку 1930-х років служив під Ленінградом у військовій частині, під час обслуговування танку заробив собі грижу. Після цього був комісований, тому потрапив в евакуацію під час війни.
Іван Трещак, Олександр Гаврош, Сергій Федака в Мукачівському замку на 60-річчя С.Федаки
– А мама вдома по-російськи говорила?
– В радянські часи в нас була макаронічна система. Батько з мамою – українською, а вона – російською. Зараз спілкується виключно українською. Вона володіла українською зі шкільних років. Із 1959 року – студентка нашого університету. З батьком на одному курсі вчилися. Коли закінчували, випускників філологічного факультету направили на Донеччину. Її батьки підсуєтилися і вона потрапила до Маріуполя. А мій батько залишився в Артемівську, тепер Бахмут. Через кілька місяців помер його батько в Кальнику. Він полетів на похорон, а повернувся вже у Маріуполь.
– То ти там народився?
– Так, звичайно.
– А коли повернувся в Ужгород?
– Десь у шість років.
– То ти пригадуєш маріупольський період?
– Звичайно. Садочок був дуже гарний, ще сталінської архітектури. Ясна річ, російський.
– То україномовний батько виглядав білою вороною?
– В принципі так.
– Він один вдома говорив українською?
– Так, він не переходив на російську.
– А які стосунки були з тестем і тещею?
– Прекрасні. Вони ж самі були з україномовних сімей.
– То ти ще в Ужгороді у садочок ходив?
– Ні. Спочатку ходив у першу школу, а в п’ятнадцяту потрапив з четвертого класу, бо її збудували в 1974 році. Ми тоді жили на вулиці Жемайте…
4 січня 2025 року
«До блуду нереалізованих планів»
– …То скільки твоєму синові?
– 32 роки. Іван із 1993 року.
– Виходить, тобі було 28, коли він народився?
– Так.
– А коли ти вперше одружився?
– У 1987 році.
– Ти ще був студентом?
– Так. Разом прожили три роки. А в 1992-му одружився вдруге…
– Чи ти задоволений своїми 60-ма роками?
– Ні.
– Чому? Ти ж щаслива людина?
– Можливо.
– Дивись, скільки ти зробив! Вдома постійно натрапляю на твої книжки. Скільки ти їх видав?
– Близько сімдесяти.
– Батько видав твою бібліографію у скількох примірниках?
– Трьох. Загалом там три тисячі позицій.
– Наскільки ця бібліографія повна?
– Неповна, звичайно…
– Ти йому допомагав?
– Ні.
– То він сам укладав?
– Так. Це було пекло. Переважно брав з інтернету…
– Що ще нереалізоване з твоїх планів?
– До блуду нереалізовано.
– Хотів ще прозу писати?
– Ой, Сашко! Я хочу вийти звідси. Оце головне. А як вийду, то все напишу. І прозу теж…
– Коли вибирав професію, ти мав інші варіанти, крім історії? Адже батько у тебе не історик.
– Само так склалося. Ще зі школи.
– … Ти був відмінником?
– Так, золотий медаліст. В університеті мав червоний диплом. Учився я в 1982-89 роках, на курсі нас тоді було 50 чоловік у двох групах. Після третього курсу потрапив до армії. Служив у Хмельницькому рядовим. Сорокова армія 17 дивізія. Відбув два роки.
– І як тобі армія?
– Вижив.
– А хто ще з тобою вчився на курсі?
– Нема занадто відомих.
– Ти ще перед аспірантурою, здається, працював у музеї?
– Так, пару місяців.
– Чому для дисертації обрав таку тему? Адже, здається, «Слово о полку Ігоревім» — вже досліджене-передосліджене.
– Я сам вибрав тему. Дивуюся, як вона проскочила. Для мене вона близька. А нагорі там такий безлад!
– Ти три роки провчився в аспірантурі і одразу захистився?
– Так.
– Їздив десь в архіви, досліджував?
– Ні, тут вже все опубліковано.
– А в чому новизна?
– Новий концептуальний погляд на «Слово о полку Ігоревім», на ті події кінця ХІІ століття. Докторську захищав у Харкові, а кандидатську – в Ужгороді. І там, і там моїм керівником був Володимир Задорожний. Між дисертаціями – десять років.
– Виходить, ти з нашим університетом пов’язаний із сімнадцяти років до шістдесяти?
– Так.
– А що робив у музеї?
– Був молодшим науковим співробітником тодішнього Музею історії релігії і атеїзму. Це була структура Міністерства культури. Нас там працювало з десяток. Я сидів, описував експонати…
Сергій Федака. Останнє фото 29 грудня 2024 року
– У тебе на факультеті повна ставка?
– Так. Викладав «Історію України» на історичному і на філологічному. Ще на історичному мав спецкурси – про давні цивілізації і Середньовіччя. Мав трьох аспірантів – два кандидати наук і один доктор. Це мало, інші мають більше. Але я їх не шукав, вони самі проходили, хто писав по моєму періоду. В Івана Гранчака аспірантів було найбільше – 33.
– А кого особливо запам’ятав зі своїх викладачів на історичному факультеті?
– Іван Гранчак писав про революційний рух в Угорщині та Чехословаччині. Михайло Болдижар боровся з унією та «українськими націоналістами». Яків Штенберг був цікавим викладачем. Кожен оригінальний по своєму, але гризлися між собою. Олег Мазурок – добрий вчений, але має складний характер. Михайло Троян був цікавим викладачем. Він жив у Мукачеві і досліджував возз’єднання Закарпаття з Україною. Омелян Довганич був моїм викладачем.
– Тобі не здається, що зараз здрібніли викладачі, втратився масштаб особистостей?
– Не здається. Це так і є.
– І не тільки на історичному…
Розмовляв Олександр Гаврош, Ужгород.
Фото з архіву автора
